Меркуріо простягнув їй кинджал.
— Та ти станеш дівчиною, якої герої бояться.
Вона всміхнулася. І повнилася та усмішка неочікуваною й неосяжною зажурою. Якусь мить вона вагалася. Ступила ближче. Лишила легкий цілунок на шорсткій, як наждак, щоці.
— Я за тобою скучатиму, — мовила вона.
І ступила в тіні.
МУЗИКА
Небеса стікали слізьми.
Принаймні так їй здавалося. Дівчинка знала, що вода, яка линула з вугільно-чорної ляпки нагорі, зветься дощем — їй заледве виповнилося десять, але вона вже була доста дорослою, щоб про таке знати. Та все одно уявляла, що це сльози, які падають з того пухнастого, наче сіра цукрова вата, обличчя. Як з її сльозами порівняти, вони були дуже холодними. А от солоними чи пекучими — то вже ні. І все ж небеса запевне плакали.
Що ж іще вони могли робити такої миті?
Вона стояла на Хребті понад форумом. Смертекість сяяла в дівчинки під ногами, холодний вітер куйовдив волосся. На площі внизу з’юрмилися люди — у всіх роти роззявлені, а кулаки стиснуті. Натовп бурлив попід ешафотом, що височів посеред форуму, і дівчинка зачудувалася: а якщо люди знесуть риштовання, чи дозволять в’язням, які стояли нагорі, розійтися по домівках?
Хіба не пречудово це було б?
Вона ще ніколи не бачила так багато людей. Чоловіки та жінки, найрізніші з вигляду, дітлахи, не старші за неї. Вони мали на собі бридкий одяг, а їхнє завивання лякало дівчинку, тож вона простягнула руку по долоню матері й міцно її стиснула.
Та не схоже було, що мати це помітила. Очі її, як і в усіх інших, були прикуті до ешафота. Та матінка не плювалася в чоловіків, що стояли під зашморгами, не кидалася зогнилим їдлом, не сичала «зрадник» крізь стиснуті зуби. Дона Корвере просто стояла у своїй просякнутій небесними слізьми чорній сукні, як статуя над іще порожньою могилою.
Ще порожньою. Та ненадовго.
Дівчинці кортіло спитати, чому її мати не плаче. Вона не знала, що таке «зрадник», і про це теж хотіла розпитати. Та якимось чином вона розуміла, що це мить, коли слова не слушні. Тож стояла мовчки.
І дивилася.
На ешафоті, що розмістився внизу, стояло шестеро чоловіків. Один мав на собі катівський каптур, чорний, наче істиннотьма. Інший — священницькі шати, білі, як крило голубки. Руки чотирьох інших були зв’язані, а в очах їхніх світилася непокора. Та дівчинка бачила: щойно кат надівав кожному на шию зашморг, виклик спливав з їхніх щік разом з рум’янцем. Упродовж прийдешніх років їй знову й знову розповідатимуть, як хоробро поводився її батько. Та коли вона дивилася на нього — ось він, стоїть унизу, останній із чотирьох, — то знала, що він наляканий.
Їй заледве виповнилося десять, та колір страху вона вже відала.
Священник ступив уперед, грюкаючи посохом по мостинах. Борода в нього була кошлата, як колючий живопліт, плечі широкі, як у вола, і з вигляду він більше нагадував розбійника, який убив святу людину й забрав її одяг, аніж саму святу людину. Троєсонце, що звисало з ланцюга в нього на шиї, намагалося сяяти, але хмари, що вкривали заплакане небо, йому того не дозволили.
Голос священник мав густий, як іриски, — солодкий і темний. Та промовляв він про злочини проти Ітрейської Республіки. Про зраду та заколот. Святий розбійник прикликав у свідки саме Світло (дівчинка замислилася, чи мало Світло вибір) і почергово назвав на ім’я кожного з чоловіків.
— Сенатор Клавдій Валенте.
— Сенатор Марконій Альбарі.
— Генерал Ґай Максін Антоній.
— Юстицій Дарій Корвере.
Ім’я її батька прозвучало, наче остання нота в найсумнішій пісні, яку дівчинка колись чула. У її очах виступили сльози, і світ перетворився на розмиту пляму. Посеред того галасливого моря він здавався таким маленьким та блідим. Таким самотнім. Вона пам’ятала, яким він був ще нещодавно: високий, гордий, і, о, який же сильний! Обладунки зі смертекості — білі, як серце зими, плащ багряними ріками рине з плечей. А очі, яскраві й блакитні, оточували зморщечки, коли він усміхався.
А тепер ані обладунків, ані плаща, а їхнє місце заступили брудні мішки з рогожі та синці, що вкривали обличчя наче великі пурпурові ягоди. Одне око в нього сховалося за набряком, погляд іншого був прикутий до ніг. Як же вона хотіла, щоб він глянув на неї. Як вона хотіла, щоб він повернувся додому.