Спітніла до рубця Ешлін (на останніх 50 футах Мія її обігнала) добігла до верхівки й підморгнула Мії, коли спинилася перепочити й дихання вирівняти.
— Даруй, Корвере, — дівчина різко хапнула повітря. — Батько мене про Соліса попереджав. Треба було стерегтися.
— Та нічого страшного, — усміхнулася Мія.
— Та зачекай — ще побачиш. Мені ще тричі пробігти треба, — Ешлін вишкірилася. — До наступної зустрічі.
Мія — руки в боки — повернулася до зали. І якраз вчасно, аби побачити, як Джессамінин посіпака, високий ітреєць з кулаками-кувалдами, ступив у коло до шахіда Соліса. А ще побачила шістьох інших неофітів разом із самою Джессаміною, блідим хлопцем, що звав себе Цитем, та дівчиною з рабським тавром. Усі вони сіли на своїх місцях край кола, спітнілі й бездиханні. І в усіх з дрібних подряпин на обличчях точилася кров.
Соліс стояв у центрі кола. Мія побачила, що темні шати він зняв, а під ними виявився костюм з м’якої золотаво-брунатної шкіри. Ще вона побачила низку дрібних шрамів на одному з масивних передпліч, загалом тридцять шість. На боку в нього й далі висіли порожні піхви, але нині він був озброєний двосічним гладіусом — ідеальний клинок для близького бою.
Тепер із темряви вивезли десяток підставок, напхом напханих усіма видами зброї, які Мія тільки могла уявити. Мечі й ножі, молоти й булави, Зуби й Паща — та там навіть підставка з бісовими алебардами-полексами була. Усе дуже просте, неошатне, зате ідеально, пречудово смертоносне.
Незрячий погляд Соліса було прикуто до підлоги.
— Як тебе звати, хлопче?
Кремезний ітреєць вклонився й відповів:
— Діамо, шахіде.
— Чи знайома тобі пісня клинка, малий Діамо?
— Знаю кілька мелодій.
— Тоді заспівай їх мені.
Поки Мія ставала на своє місце довкруж кола, Діамо уважно роздивлявся зброярню. Він обрав собі довгий меч — добрі п’ять футів завдовжки, — і коли він зробив пробний замах, аж чутно було, як сталь повітря розітнула. Мія кивнула своїм думкам. Хлопець обрав непогану зброю на противагу короткому мечу Соліса, тож якісь основи він і справді знав. Більша відстань дає йому й більший простір для маневру.
Діамо став перед Солісом ангард і знову вклонився. А шахід стояв, опустивши меча, нахилив голову набік і явно захищатися не збирався.
— Хлопче, я не чую співу.
Діамо здійняв меча й зробив випад. Це був гарний удар, широка арка, що розітнула б шахіду горло, якби лишилась непоміченою. Та просто перед очима здивованої Мії Соліс ступив уперед і відбив удар хлопця. Він атакував Діамо, і той повернувся до захисної тактики, заледве встигаючи прикривати від тієї зливи голову, горло, груди, промежину. Сталь співала проти сталі, уся зала гуділа від цієї мелодії, а коли мечі зустрічались у цілунку, в повітря здіймалися крихітні іскри. Соліс мав таке ясне лице, наче дитина вві сні, погляд незрячих очей підлоги не полишав. Та лють його страхала, швидкість — вселяла трепет. Двобій протривав ще кілька митей, Соліс дозволив хлопцю завдати кілька гідних похвали ударів, але відбив кожен з них. І врешті-решт перед очима зачарованої Мії меч Діамо вилетів з його руки, а клинок Соліса ніжно торкнувся слизької від поту щоки супротивника.
Це так швидко сталося, що Мія ледве бачила, як чоловік рухався.
Діамо трохи сахнувся, коли лезо пустило йому кров, — просто невеличка подряпинка, аби нагадувати про програш. А Соліс повернувся до нього спиною і знову опустив меч.
— Погане виконання.
— Перепрошую, шахіде.
Соліс зітхнув, а Діамо тим часом повернувся на своє місце край кола.
— Тут, у залі, є бодай хтось, хто цю пісню знає?
— Я можу дещо наспівати.
Коли Трік заговорив, Мія всміхнулася. Після бійки з Водозовом він мав синець під оком, але, здавалося, його бойовому духу не зашкодило навіть те, що напередодні Соліс мало не викинув його з Небесного Олтаря. Хлопець скинув рясу, під нею він мав темні шкіряні штани та колет на короткий рукав. Мія спіймала себе на тому, що захоплено роздивляється лінії м’язів на його руках, туго натягнену засмаглу шкіру. Вона згадала про їхню бійку під горою, ту суміш хіті й жорстокості. Облизнула пересохлі губи.