— І я не просив, щоб до мене моя тінь заспівала.
Соліс здійняв клинок, міцно тримаючи його за руків’я. А потім опустив, наче то грім, що падає з неба. І під Міїні крики він ударив
раз
другий
третій
і перерубав руку дівчини в лікті.
ВІДНОВЛЕННЯ
Кров. Біль. Чорнява.
Це все, що Мія пам’ятала про те, що сталося, коли Соліс відтяв їй руку. Біль був сліпучо-білий, він здіймався зі шлунка разом із блювотинням і криками. І впала пітьма, приємна, чорна, сповнена шерехів, десь здалеку було чутно голос Пана Добрика, що мішався з голосами, яких вона не впізнавала.
— …тримайся, міє…
— О Солісе, бідолашний Солісе, якби ж то матінка твоя любила тебе більше…
— Що за безладдя. І ти гадаєш, що варта вона такого болю?
— Так Друзілла гадає. Та й обличчя її мені приємне.
— …міє, тримайся за мене…
— Лік від недуги сеї в моїх руках. Надійний і правдивий.
— Тож роби, сестро люба, сестро моя.
— Що за портрет я можу намалювати на такому полотні. Яким жахіттям я зможу обдарувати світ.
— …не йди…
Прокинулась Мія з криком.
В очі б’є аркімічне світло. Шкіряні ремені міцно утримують її на місці. Вона билася в путах, але відчула ласкаві руки, приємний голос просив її: «Цить, цить, миле дитя», і підвела погляд на обличчя, що могло б переслідувати її у снах наяву.
Чоловік. Високий, стрункий, блідий, наче мрець, з якого щойно кров випустили. Очі в нього були рожеві, шкіра нагадувала мармур, крізь який проглядає блакитний візерунок судин. Біле, як сніг узимку, волосся відкинуте назад, вільні шовкові шати оголюють гладкі м’язисті груди. Врода його була такою, що затьмарює весь навколишній світ. Але ж холодною. Безкровною. Це була врода людини, яку самогубство щойно поклало до свіжовиструганої соснової труни. Та врода, про яку ви знаєте: година чи дві в сирій землі покладуть їй край.
— Погамуйся, любонько, — промовив він. — Ніщо тобі не загрожує, ти одужуєш і вже знову ціла.
Мія пригадала меч Соліса, агонію, яку вона відчувала, коли руку відтяли від тіла. Та коли вона глянула під шкіряні ремені та пряжки, що утримували біцепс, то побачила свою лівицю — чорно-синю, пульсуючу від болю, але з якоїсь дивовижі знову приєднану до ліктя. Мія глитнула, переборюючи раптову нудоту, і не мала сил вдихнути глибше.
— Моя рука… — видихнула вона. — Він…
— Усе буде гоже, миле дитя, усе буде як мусить, — чоловік відстібнув ремені на її руці, усміхаючись синюшно-чорними, наче синець, губами. — Біль твій стишився, хоча й повністю не минувся. Час усе вилікує.
Мія переборола нудоту й стиснула пальці в кулак. Відчула поколювання в кожному пальці, слабкий відзвук болю в лікті там, де рубанув Солісів меч.
— Але як? — видихнула вона.
— Спинити кровотечу — то був мій чин, але плоть твою порятувала моя Маріелла. Се вона заслуговує на левову частку твоїх подяк, — і чоловік покликав: — Ходи, сестро люба, сестро моя. Покажи лик свій. Правду кажучи, боюся, що жодна тінь не сховає тебе від сих очей.
Мія почула порух, повернула голову й придушила різкий схлип. Там, посеред мороку, вона побачила жіночу постать — згорблену й безформну. Як і чоловік, жінка була альбіноскою, мала на собі чорну рясу, але неприкриті частини тіла, відкриті Міїному погляду, вселяли самий жах. Плоть її була потріскана, роздута, вона точилася кров’ю, гнила до кісток. Жінка пахла парфумами, але під ними Мія відчула темніший солодкавий аромат. Солодкавість розпаду. Імперій, що впали й струхлявіли у вологій землі.
— Схопи мене Паща, — видихнула Мія.
На понівечених вустах розквітла півусмішка.
— Вона вже це зробила, дитя.
— Хто ви?
— Я промовець Марій, — сказав чоловік. — А моя люба сестра — ткаля Маріелла.
— Промовець? — перепитала Мія. — Ткаля?
— …вони чаротворці…
Маріелла повернулася до Пана Добрика, що матеріалізувався в ногах Міїного ліжка. Не-кіт спостерігав за жінкою, нахиливши голову набік і хвицяючи хвостом.
— О, врешті він себе показав. Доброго тобі обороту, маленький їздець.
— …міє, вони майстри магічних мистецтв ісіїру…
Дівчина спохмурніла. Повернулася думками до котоголових статуй, що вона бачила в Шерехпустці, древніх і поїдених часом. Ті пам’ятники — це все, що лишилося від людей, які століття тому збудували на цих землях імперію. Геть нічого більше не зосталося, хіба що магічне забруднення та чудовиська.
— Але ісіїрські мистецтва зникли…