Тепер Маріелла стояла поруч із ліжком, і від її близькості Міїна шкіра сиротами вкрилася. З-під каптура жінки вибивалися пасма білого волосся, визирали рожеві, як у брата, очі. Дівчина роззирнулася кімнатою, побачила ажурні закрути різьби, чотири склепінчасті одвірки. Невиразні подоби облич на стінах.
— Не все, що померло, насправді мертве, — прошелестіла Маріелла.
— Матір бере тільки те, чого потребує, — промовив Марій.
— Наєв те саме казала…
— А ти їй подруга? — зблиснули очі Маріелли.
— Тихше, сестро люба, сестро моя, — промурмотів Марій. — Се та дівчина, яка привезла Наєв із пустелі. Се премиле дитя порятувало її життя.
Маріелла стиснула руку Мії там, де ту вкривали синці.
— То й чудуюся, навіщо я її рятувала…
— Бо я тебе попросила, предобра Маріелло.
Мія глянула на одні з дверей і побачила там превелебну матінку, що стояла, ховаючи руки в рукавах. Стара жінка ступила до кімнати, її довге сиве волосся вільно спадало на плечі. Вона подарувала Мії приязну усмішку.
— Але ж і гарну роботу ви зробили. Вона свіженька, як ружа.
— Лишилися басамани, — відрапортував Марій. — Кістку було розтрощено в трьох місцях, а над сим царством сестра моя не владна. Та коли про плоть ідеться, Маріелла незрівнянна. Варто лише побачити, як тче вона сухожилля, сплітає м’язи, ах…
— Прикро, що я цього не побачила, — превелебна матінка опустила руку Мії на плече. — Як ти почуваєшся, аколітко?
— Наче я з глузду з’їхала…
Маріелла розсміялася, і від того плоть її нижньої губи тріснула. Вона вже зібралася була витерти струмочок темної крові, але Марій її обережно зупинив. Чоловік нахилився ближче і злизав кров із сестриного підборіддя. Мія на це дивилася з відразою.
— Прийміть найкраснішу мою подяку, — промовила матінка Друзілла. — Обоє. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я воліла б поговорити з аколіткою наодинці.
— Ти у своєму праві. Ми тут лише гості твої, — вродливець озирнувся на свою потворну сестру. — Ходімо, сестро люба, сестро моя. Я нині спраглий. Ти можеш подивитися, якщо тебе се потішить.
Маріелла притиснула пальці брата до своїх спотворених вуст, її рожеві очі заблищали. І, вклонившись превелебній матінці, брат і сестра рука об руку полишили кімнату. А коли вони пішли, Мія перевела погляд на Друзіллу, плямкаючи губами, наче риба, яку на берег викинуло.
Стара жінка з усмішкою присіла до столика. Сиві кучері обрамлювали рожеві щоки та втомлений погляд. І знову Мію охопило відчуття, що Друзілла мусила б сидіти біля теплого вогнища з онуками на колінах. Усмішка цієї жінки створювала враження, неначе тут дівчина в безпеці. Неначе їй раді. Її люблять. Але ж Мія знала про її рахунок кончин, про її авторитет у Церкві. Друзілла була найнебезпечнішою жінкою в цих стінах.
— Перепрошую, якщо поруч із Марієм та Маріеллою тобі було незатишно, — промовила матінка. — Вони часто справляють таке враження на тих, хто до їхнього штибу не належить.
— Їхнього штибу?
— …чаротворці…
Друзілла повернулася до Пана Добрика:
— А. Ти тут. Варто було здогадатися.
— …я завжди тут…
— Я воліла б поговорити з аколіткою наодинці.
— …вона ніколи не буває одна…
— Не випробовуй мене, мале створіння. Я давно покинула світло сонць — розкривши обійми, з радістю в серці. Пітьму я знаю не згірше за саму себе. Коли володаря Кассія немає поруч, я тут найвища прислужниця Нії. І коли я наступного разу попрошу тебе піти, то люб’язною вже не буду.
— …не треба мене боятися…
Друзілла тихенько засміялася.
— Ніхто не може прожити все своє життя між тіней і не дізнатися дещо про тих, хто з ними ці тіні розділяє. Тут ти не маєш наді мною влади.
— Усе гаразд, Пане Добрику, — сказала Мія. — Далеко не відходь. Я тебе покличу, якщо знадобиться.
Кіт із тіней подивився — одну довгу мовчазну мить. Стара дивилася у відповідь. Та зрештою Мія відчула, як він перевів погляд на неї, трусячи головою.
— …якщо тебе це потішить…
І зник без звуку.
Відсутність тіньокота Мія відчула майже відразу: страх неспішно поповз її животом. Вона тут сама разом з очільницею зграї вбивць. У голові дівчини палав спогад про очі Соліса тієї миті, коли він відрубав їй руку. Чи зможе рука повністю відновитися? Що, як?..
— Цікавого товариша ти маєш, аколітко, — промовила Друзілла.
Мія глянула на двері, за якими зникли Маріелла з Марієм.
— Не цікавішого за ваших, превелебна матінко.
— Як я вже казала, перепрошую, якщо вони тебе наполохали. Маріелла й Марій уже деякий час живуть на Тихій Горі. В обмін на надання певних послуг ми забезпечуємо їм прихисток у світі, що не є вповні гостинним для тих, хто носить звання чаротворців.