— Хороша причина, щоб нас не спіймали, еге?
Дівчина мала дуже заразливу посмішку. Та посмішка підчепила Мію й потягнула за собою. А оскільки Пан Добрик з’їв ті крихти, що від її страху лишилися, то Мія спіймала себе на тому, як підв’язує поранене крильце й шкіриться у відповідь.
— Дами перші, — промовила Ешлін, вклоняючись перед дверима.
— Щось я тут жодної дами не бачу, а ти?
— О, та ми з тобою ще знаменитими подружками станемо.
І з тією ж посмішкою дівчина вислизнула до коридору, а Мія трималася одразу за нею.
Вони скрадалися коридорами крізь ворухливу пітьму, а потім — униз, униз, нескінченними сходовими прольотами. Мії здалося, що деякі з коридорів вона за походом до читальні впізнає, але певності в неї не було. Вона могла присягнутися, що деякі стіни… ну… рухалися. Оздоблені коридори були скромно, і їхнє одноманіття коли-не-коли розбавляло вітражне вікно чи дивні статуї зі звіриних кісток. Та Ешлін вела її вперед, тиха, як мрець, і ні на мить не спинялася. Тільки час від часу пригальмовувала, щоб лишити на стіні позначку червоною крейдою.
— Ти хоч знаєш, куди йдеш?
— Н-н-н-не дуже.
— А шлях назад знайдеш?
— Якщо ніхто крейду не зітре — ага.
— А якщо зітруть?
— Тоді ми, мабуть, заблукаємо і помремо від виснаження десь глибоко під горою.
— Просто до відома: якщо до канібалізму дійде, ти перша на черзі.
— Це чесно.
Пан Добрик тинявся попереду, розчиняючись у вічній пітьмі. Та коли вони минули особливо гротескну кістяну статую — щось середнє між хижим птахом та змією, яка сама навколо себе обвилася, — Мія відчула, як тінь її здригнулася. Щось майже знайоме. Дівчина відчувала, як у Пана Добрика шерсть дибки стала, як її власна тінь забрижилась. На якусь секунду її груди прохромила скалка страху — гостра й холодна. Мія схопила Ешлін за руку й потягнула за постамент статуї, притискаючи палець до вуст.
Щось наближалося.
Коридором прокотився низький рик. Щось рухалося крізь морок — абсолютно чорне у слабкому світлі віконця. Мія примружилась у темряві, мріючи запитати в Пана Добрика, що це коїться. Доньки Божі, це майже немислимо, але вперше на Міїній пам’яті не-кіт здавався… наляканим.
— От срань, — шепнула Ешлін. — Це ж Затьмара.
— Що за?.. — насупилась Мія.
І щойно темна фігура опинилася в полі зору, як запитання сконало в неї в роті. Чотири фути зросту, лискуча шерсть і тихі кроки. Довгі ікла, гострі пазурі й жодних тобі очей. То був вовк.
Вовча постать, сплетена з тіней.
Істота завмерла на місці й роззирнулася коридором, дивлячись туди, де сховались дівчата. А вони обидві притиснулися до постаменту й затримали дихання. В Ешлін чоло блищало від поту. Мія відчула Пана Добрика в себе під ногами — і тепер він уже напевно тремтів. Страх його причепився й до неї, здіймався в грудях та змушував руки труситися. Увесь час, що вони провели разом, тіньокіт допомагав їй перемагати страхи. Робив її жорсткішою, сильнішою, сміливішою — сама вона б такою ніколи не стала. Усе, що вони бачили. Місця, де вони були. Та цієї миті здавалося, що він настрахався більше за неї.
Не-вовчисько знову завило, від цього звуку аж підлога завібрувала.
— Затьмаро, — промовив глибокий мелодійний голос. — Тихо будь.
Нехай вона не насмілювалася навіть дихати, не кажучи вже про те, щоб піддивитися, та голос цей Мія одразу впізнала: володар Кассій. Вона почула тихенький шепіт тканини, м’який шерех шкіри проти кам’яної підлоги. Володар Клинків тут — у цьому вона певна. Очільник Багряної Церкви. Вдивляється в коридор поруч із ними — тільки кілька футів полірованого каменю відділяють їх від викриття.
Повільно минала хвилина за хвилиною.
Серце гупало в неї у грудях.
Пан Добрик дрижав, коли тіньововк видавав довге й низьке завивання.
Чотири Доньки, Кассій — темряник.
— Затьмаро, — промовив він. — Марій чекає. Ходімо.
У відповідь пролунав скрипучо-порожній голос. І мав він дещо жіночні обертони. Здавалося, що це хтось з-під землі говорить.
— …ЯКЩО ТЕБЕ ЦЕ ПОТІШИТЬ…
Знову низьке гарчання. А тоді кроки. Тихі, як шепіт. Віддаляються. Мія згадала, як дихати, і приклала руки до грудей, де калатало серце. Тремтіння Пана Добрика повільно спинилося, і її страх почав вгамовуватися. Еш вишкірилася, тихенько, майже божевільно засміялася.
— Ого, оце було захопливо.
— В ім’я святої Матері, що це було?
— Затьмара. Їздить із володарем Кассієм, — Ешлін кинула погляд на свою тінь — найбезформнішу тінь на світі. — Кассій — темряник, ти ж про них чула, еге ж?