— Соліс — мудило. Злобне й жорстоке лайно, — дівчина нахилилася вперед і змовницьки промовила: — А ти ж знаєш значення його імені, еге?
Мія кивнула:
— Це з ісіїрської. Означає «останній».
— А ти ж про Філософський Камінь чула? В’язницю в Богодолі?
Мія глитнула. Кивнула повільно.
Не дивись.
— Я в Богодолі виросла.
— То ти чула, яким напханим часом був той Філософський Камінь, поки не завалився. Що кілька років вони просапували кількість в’язнів. Це консул Скаева вигадав, ще коли новачком у Сенаті був. Називали цю штуку…
— Падіння.
Ешлін кивнула й продовжила, знову жуючи сир.
— Прибирали з в’язниці всіх охоронців. Спускали з найвищої вежі драбину, а внизу ставили на якір шлюпку. Казали в’язням, що один з них може поплисти до берега й повернутися до звичного життя, і не важить, за що він там опинився. Але тільки в одному випадку — якщо всі інші в’язні помруть. Виявилося, що десь так дванадцять років тому добрий Шахід Пісень був просто собі крадієм-невдахою, замкненим на Філософському Камені.
— Соліс, — шепнула Мія. — Останній…
— Отак вони його назвали. Потім.
— Скількох же він…
— Багато. А сліпий же, як те цуценя щойно народжене.
— Доньки Божі, — видихнула Мія. Вона майже відчувала, як його клинок розтинає їй руку. Розриває м’язи. Спричиняє біль. — А я йому ножем у лице ткнула…
— Може, він тебе за це поважатиме?
Мія глянула на перев’язь, що підтримувала поранену руку.
— А може, і ні.
— Подивися на це з хорошого боку. Вони принаймні не змушують тебе із Солісом справу мати, поки твоє крильце не заживе. Може, ти згодом його прихильність квітами завоюєш абощо.
— Друзілла сказала, що, поки я видужую, зі мною шахіда Аалея займатиметься.
— О-о-о-о-о, — вишкірилась Ешлін. — Пощастило.
— Чому пощастило? Що саме вона викладає?
— А ти не знаєш? — розреготалася Ешлін. — Зуби й Паща, тобі це сподобається.
— То ти розкажеш чи отак усю ніч каркатимеш?
— Вона навчає витончених мистецтв. Переконання. Зваблення. Секс. Такого плану.
Мія мало не вдавилася.
— Вона сексу вчить?
— Ну, не самих основ. Вважається, що таке ми й самі мусили б дізнатися. Вона вчить мистецтва. Татко каже, що на світі є тільки два види мужиків. Ті, хто в Аалею закохався, і ті, хто її ще не зустрів, — Еш здійняла брову. — Чорна Матінко, ти ж не незайманка, нє?
— Ні! — обурилася Мія. — Я просто…
— Просто що?
Мія насупилась і спробувала остудити гарячі щоки.
— Я просто… в мене небагато було…
— А Трік?
— Ні! — загарчала Мія. — Доньки, ні.
— А чому ні? Такий парубійко здоровий. Ну татуювання в нього жахливі, але личко під ними цілком собі, — Ешлін штовхнула Мію ліктем. — А в темряві вони на вигляд всі однакові.
Мія подивилася на Пана Добрика. Подивилася собі на ноги. Запхала в рот ще курятини.
— Скільки їх у тебе було, Корвере?
— А що? — прошамкала Мія, пережовуючи їжу. — А в тебе скільки було?
— Чотири, — Ешлін приклала палець до вуст. — Ну-у-у-у, чотири з половиною. Якщо формальності зберегти. Але він ідіотом був, то я його не зараховую. Усі ми на нову спробу заслуговуємо.
— Один, — визнала нарешті Мія.
— А. Любила його, правда?
— Навіть незнайомі були.
— І як він?
Мія скривилась. Стенула плечима.
— А. Один з цих. А тепер ти не розумієш, через що стільки метушні чи чому б це тобі ще раз закортіло таке робити?
Мія пожувала губу. Кивнула.
— Шахіда Аалея тебе навчить. Воно краще стане, Корвере. Сама побачиш.
— М-м-м, — Мія важко осіла на стіл і сперла підборіддя на долоні.
Еш підвелася. Витрусила з подолу сирні крихти.
— Ходімо, краще нам вшиватися. У нас завтра Кишені. Якщо пощастить, може, навіть встигнеш трохи часу разом з Аалеєю втиснути.
І Ешлін почала цьомати повітря.
— Стули пельку, — загарчала Мія.
Тепер до цьомчиків доєдналися тихі гортанні стогони.
— Стули пельку.
Дівчата тихо рушили крізь пітьму, кіт, що не був котом, тихо рушив назирці.
А коли вони пішли, із затінку позаду них ступив уперед хлопець. Бліда шкіра. Чорні шкіряні шати. Більшість назвали б його гарним, хоча слово «вродливий» тут краще пасувало. Мав високі вилиці й найпронизливіші блакитні очі, що ви тільки бачили.
Хлопець на ймення Цить.
Він тримав ніж. Дивився, як Мія та Ешлін розчинялися в темряві, та водив тонкою пучкою по зазубленому краю клинка.
І посміхався.