УРОК
— Як завжди казала моя колишня дружина, — усміхнувся шахід Мишолов, — головне — це пальці.
Аколіти, що зібралися в Залі Кишень, стояли довкруж шахіда півколом. Зала була величезна, освітлювало її розсіяне блакитнувате світло, що линуло з вітражних вікон нагорі. Уздовж усієї кімнати простягалися довгі столи, де купчилися цікавинки та дивовижі, замки та відмички. Стіни всіювали ряди дверей — десятки й десятки дверей, — кожні замкнені на замок інакшої системи. А на краю освітленої зони Мія видивилась вішаки з одягом. Будь-який крій та стиль, що тільки може в кожному куточку республіки трапитись.
Сам Мишолов мав на собі звичайний ітрейський стрій: шкіряні бриджі та дублет із прорізними рукавами, а від важких сірих шат і натяку не лишилось. Та клинок із чорнокриці, на руків’ї якого сплелися золоті котоголові фігури, чоловік лишив при собі. І знову Мію заскочили шахідові очі: нехай на вигляд йому було трохи за тридцять, проте глибокий погляд карих очей виказував мудрість значно старшого чоловіка.
— Певно, що моя перша суджена була не найяснішою зірочкою в небі. Зрештою, вона ж за мене заміж вийшла.
Шахід, склавши руки за спиною, рухався вздовж лави неофітів і кивав головою, наче хребцеродженний жевжик на променаді. Він зненацька спинився навпроти Озріка — брата Ешлін. Простягнув руку:
— Привіт, хлопче, тебе як звуть?
Білявець потиснув запропоновану руку, й Мишолов віддав йому невеличкого ножа — руків’ям уперед:
— Здається, ти це вронив.
Озрік перевірив порожні піхви на талії. Здивовано кліпнув. Мишолов повернувся до інших аколітів і підморгнув:
— Головне — це вдале прикидання, — промовив він.
Шахід рушив далі й зупинився перед Тріком. Синці від кулаків Водозова та чобіт Соліса все ще лишалися свинцево-синіми.
— Як щелепа, хлопче?
— Усе гаразд, дякую, шахіде.
— А вигляд прикрий має, — Мишолов потягнувся та обережно торкнувся обличчя Тріка. Хлопець відсахнувся й здійняв руку, щоб відштовхнути чоловіка. І вже за мить Мишолов простягнув йому перстень, що Мія одразу впізнала — три переплетені морські змії зі срібла.
— Здається, ти це вронив.
Трік двічі перевірив щойно спорожнілий палець. Перстень лежав на його долоні.
І знову Мишолов подивився на аколітів.
— Головне — це почування, — промовив він.
І знову шахід потинявся перед лавою аколітів і нарешті спинився перед Джессаміною. Мишолов сяйнув своєю срібною усмішкою й ступив ближче. Дівчина зустріла його яскравим мисливським поглядом та грайливою усмішкою, щосили намагаючись передивитися шахіда. Гра у витрішки припинилася, коли Мишолов підняв золотий браслет і покрутив його навколо пальця.
— Здається, ти це вронила, — промовив він і віддав браслет дівчині.
А тоді розвернувся до аколітів і підморгнув:
— Головне — це очі.
Не кажучи ні слова, Джессаміна ступила вперед і поцілувала Мишолова просто в губи. Лавою неофітів здійнялася хвиля шоку й захоплення, а очі самого шахіда покруглішали. Коли він позадкував і здійняв руки, щоб відштовхнути дівчину, Джессаміна схопилася за руків’я його чорнокрицевого меча й театральним жестом витягнула клинок піхов. І з тією самою усмішкою вона приставила вістря до серця шахіда.
— Головне — це губи, — сказала Джессаміна.
Мишолов завмер, дивлячись на власний меч, що впирався йому в груди. Мія затримала подих, чудуючись, чи його невдоволення проявляє себе так само, як невдоволення Соліса. А тоді шахід розсміявся — голосно й розкотисто — та глибоко, по-придворному вклонився перед рудоволосою.
— Браво, моя доно, браво.
Джессаміна повернула меч і зробила реверанс, притримуючи уявні спідниці.
Ешлін кинула на Мію короткий погляд. Та сердито кивнула.
А вона вправна…
І все ж Мію гризла така несправедливість. Вона повимахувалася перед Солісом і втратила руку. А Джессаміні кляту овацію влаштували…
Мишолов розвернувся до всієї групи.
— Як продемонструвала наша ініціативна аколітка, гра Кишень — це гра маніпуляцій. Театр. Танець, у якому наша жертва мусить постійно збиватися з кроку, а ви мусите на крок її випереджати. Витягування гаманців чи мистецтво лишатися непоміченими може здатися дрібничкою, якщо порівняти з «мистецтвом» розкроювання черепів чи вбивання жертви її власною чашею вина. Та часом усе, що відділяє вас від вашої жертви, — це одні-єдині двері чи пароль на папірчику в кишені вартового. Цей шлях не завжди кров’ю вимощений. Та, на жаль, колишнє кохання всього мого життя майже мала рацію. Найбільше в цій грі важать ваші пальці. І єдиний спосіб гарно їх опанувати — це практика. То цим ми тут і займаємося. Практикуємось.