Не дивись…
Мишолов ніжно поплескав її по коліну.
— Надалі під час уроків я триматиму Трійцю подалі. Ще раз перепрошую.
Шахід допоміг дівчині звестися на ноги, переконався, що вона може стояти рівно. Ноги в неї були ватяні, й у голові трохи крутилося. Та вона кивнула, глибоко втягуючи повітря.
— А ви колись бачили, щоб отак на Трійцю зреагував володар Кассій?
— Я не настільки дурний, щоб одягати таке в його присутності, — усміхнувся Мишолов.
— Я хотіла б з ним поговорити, якщо це можливо. Я ще ніколи не зустрічала…
Мишолов похитав головою, і цей жест убив запитання Мії просто в неї на вустах.
— Володар Кассій покинув гору, аколітко, — промовив шахід. — Він повернеться до вашої ініціації, але я сумніваюся, що до того він ще благословить нас своєю присутністю. Яких би відповідей ти не шукала, доведеться їх самостійно знайти. Хотів би я тобі більше розповісти, та Кассій — єдиний темряник, кого я знаю, а Володар Клинків не з говірких.
Мія вдячно кивнула й вийшла із Зали Кишень. Крокувала вона все ще невпевнено. Руки й далі трусилися. Вона спинилася біля подвійних дверей, заплющила очі й дослухалася до примарного хору, що наспівував у мороці. У пітьмі під повіками все ще плавали три розпечені диски, а в її голові ворушилася думка про те, що якимсь чином вона заслужила божу ненависть. Вона уявлення не мала, як так вийшло. Чи чому. Та хай які на те були причини, схоже, у цій Церкві справжніх відповідей не знає ніхто.
Може…
Усе ще відчуваючи нудоту, Мія рушила в темряву. Розпечені кола в очах поступово блякли. Дівчина міркувала про те, що, можливо, у цих стінах є той, хто має потрібні їй відповіді. Та коли вона дійшла до височезних дверей читальні, виявилось, що ті міцно зачинені. Вона стукала, голосно кликала хроніста. Та тільки тиша була їй відповіддю.
Мія зітхнула, сперлася спиною об двері та вивудила з перев’язі срібну коробочку. Підпалила сигарилу. Видихнула сірий дим.
Перед її очима палало троєсонце.
У голові палали запитання.
Проте скидалося, що якщо вона і відшукає правду про себе, то робити це доведеться їй одній.
Під Міїними ногами заворушилася тінь. І в пітьмі шепнув тихий голос:
— …ти ніколи не буваєш одна…
МАШКАРИ
— Це більше Залу Дзеркал нагадує, — пробуркотіла Мія.
Після інциденту в залі Мишолова минув оборот. Від тривог Тріка та Ешлін Мія відмахнулася нікчемними теревенями про шматок зіпсованого оселедця, який вона з’їла за сніданком, і після кількох підозрілих поглядів ця парочка таки полишила тему. Наступним у цьогорічних учнів мало бути заняття в Залі Пісень, та Міїна рука все ще лишалася чорно-синьою, і Наєв провела її на перший урок у славнозвісній Залі Машкар.
Сходи, коридори. Спів, вікна, тіні.
А тепер перед нею розстелилася зала, де ширяв слабенький аромат. Усе навколо — шарлатове. Довгі червоні завіси коливалися під непомітним вітерцем, наче танцівниці. Вітражі мерехтіли багрянцем. Статуї, висічені з рідкісного червоного мармуру, розставили охайними рядами: усі фігури були оголені й прегарні, але чомусь жодна з них не мала голови. Та от дивина — ніде поблизу жодної маски не було. Натомість куди б Мія не кинула погляд — усюди вона бачила дзеркала. Скло й поліроване срібло, позолота, дерево, кришталеві рамки. Сотні відображень дивилися на неї у відповідь. Поскубана гривка. Бліда шкіра. Мішки під очима.
Неминучі.
Наєв пішла. Подвійні двері тихо зачинилися за нею.
— А ти рано, любонько.
Мія пошукала джерело голосу поміж всіх цих відображень. Голос був хрипкуватим і мелодійним. Дівчина помітила порух — принадні бліді вигини під винно-червоними шатами. І за завісами зі щирого шарлатового шовку вона побачила Аалею, Шахіду Машкар.
Коли вона побачила жінку в ясному світлі, у дівчини аж шлунок стиснувся. Звати її гарною було те саме, що кликати тайфун літнім леготом, а троєсонце — світлом від свічечки. Аалея була вродлива — до болю, до одуріння вродлива. Густі кучері ринули до талії опівнічними річками. В обведених сурмою очах бриніла загадка, повні вуста було пофарбовано на червінь крові із самого серця. Фігура наче піщаний годинник. Про таких жінок хіба що в давніх міфах читаєш — задля них чоловіки брали в облогу міста, змушували розступитися океани чи робили якісь інші неможливі дурниці, аби здобути над ними владу. Поруч з нею Мія почувалася зачарованою комашкою.