— Я навчу тебе того, як змусити інших тебе покохати, — муркотіла Аалея. — Чоловіків. Жінок. Цілковито й повністю. Навіть якщо йдеться лише про безніч. Навіть якщо йдеться про одну мить, — вона торкнулася Міїної щоки ніжними пальцями, і від того доторку закололо шкіру. — Я навчу тебе того, як змусити інших тебе бажати. Відчувати те саме, що ти відчуваєш цієї миті. Та спочатку тобі треба пізнати те обличчя, на яке в дзеркалі дивишся.
Аалеїне закляття тріснуло, і метелики в Міїному животі сконали один за одним. Вона кинула погляд на найближче свічадо. На відображення, що в ньому ховалось. Сухорлява бліда дівчина зі зламаним носом та запалими щоками сиділа поруч із жінкою, яка здавалася однією з навколишніх статуй, що зненацька ожила. Божевілля якесь. І не важить, наскільки солодкі в цієї жінки парфуми, наскільки захопливі ті нісенітниці, які вона шепоче, Мії ніколи красунею не стати. Вона з цим фактом ще багато років тому змирилася.
— Повірте, я в дзеркало дивилася уважніше за багатьох, — промовила дівчина. — Ціную вашу думку, шахідо, але якщо ви збираєтесь сидіти тут і розводитися про те, як мені треба полюбити себе, аби інші мене полюбили, боюся, я виблюю цей прекрасний віскі на ваш гарненький червоний килимок.
Сміх. Ясний і теплий, наче всі три сонця. Аалея взяла Міїну руку та приклала до криваво-червоних вуст. І, попри всю волю, дівчина відчула, як її щоки замаковіли.
— О, моя люба, ні. Я й не сумніваюся в тому, що ти себе знаєш краще за багатьох. Ми, страшки, завжди такі. І я не збиралася казати, щоб ти полюбила те обличчя, яке нині в дзеркалі бачиш, — і знову Аалея торкнулася щоки Мії, викликаючи запаморочливий приплив тепла. — Усе, що я збиралась сказати, — ти мусиш пізнати те обличчя, яке побачиш у дзеркалі завтра.
— Тобто? — набурмосилась Мія. — А що ввечері станеться?
Аалея усміхнулась:
— Ми, ясна річ, тобі нове дамо.
— Нове — що?
— Цей ніс, ці очі, ні-ні, — цикнула Аалея. — Бач, надто вони примітні. Кривуватий дзьобик викликає запитання: «А як його зламали?». Синці під очима змусять здобич дивуватися, що ж ти безночами робиш замість того, щоб спати, як це вірній дочці Аа належить. А ті місця, куди ми тебе невдовзі відправимо… — шахіда усміхнулась. — Наразі нам треба, щоб ти була гарненька, але не настільки, аби це в очі впадало. Приємна на вигляд, але не настільки, щоб у пам’ять западати. Щоб якби схотіла — змусила б інших озиратися, а якщо треба — і на задвірках могла б розчинитися.
— Я…
— Тобі не хотілося б бути гарненькою, любонько?
— Та мені байдуже, яка я на вигляд, — знизала плечима Мія.
— І все ж заплатила гарному хлопчику за любощі?
Шахіда нахилилася ближче, Мія відчувала, як її шкіра пашіє теплом. У дівчини зненацька пересохло в роті. Дихання трішечки пришвидшилося. Злість? Приниження? Чи щось інше?
— Може, це й неправильно, — сказала Аалея. — Може, такого не мусить бути. Але це світ сенаторів, консулів та люмінатіїв, світ республік, культів та інститутів, створених та очолюваних переважно чоловіками. А в такому світі кохання — це зброя. Секс — це зброя. Твої очі? Тіло? Усмішка? — жінка стенула плечима. — Зброя. І влади вони дають більше за тисячу мечів. Відчиняють більше воріт за тисячу військоходів. Міє, кохання королів трону позбавляло. Клало край імперіям. І навіть розбило наші бідолашні випалені сонцями небеса.
Шахіда простягнула руку й прибрала волосся, що впало на Міїну щоку.
— Якщо вони загубляться у твоїх очах, то ніколи не побачать ножа в руці. Ніколи не відчують отрути у вині, якщо питимуть його перед тобою, — легкий порух плеча. — Краса, любонько, все спрощує. Робить простішим, ніж зараз тобі ведеться. Може, це й сумно. Може, це й прикро. А все ж це правда.
Міїн голос перетворився на напружений шепіт. Десь поблизу чигала злість.
— А звідки ви знаєте, як мені зараз ведеться, шахідо?
— Я так багато подоб змінила, що ледь пам’ятаю свою першу. Але картинкою я, Міє, не була, — Аалея відкинулась на спинку й усміхнулася. — Більше на тебе була схожа. Пізнала бажання. Оцей біль. Порожнечу. Знала їх, як знала саму себе. Тож, коли Маріелла наділила мене красою, і я навчилася, як породжувати це бажання в інших, спинити мене вже було неможливо.
— Маріелла… — видихнула Мія.
Ткаля плоті.
І тепер усе стало ясно. Неземна краса Аалеї. Юне обличчя й старі очі Мишолова. Навіть оте враження домашнього затишку, яке превелебна матінка створює. Нарешті дівчина зрозуміла назву цієї кімнати. Зала Машкар. Доньки Божі, та його можна до всієї гори застосувати. Тутешні вбивці — усі вбивці — ховаються за фасадами, зробленими не з глини чи дерева, а з плоті. Краса. Молодість. Поблажливе материнство. Як можна краще зберегти анонімність групи найманих убивць, як не змінюючи їм обличчя, коли вони мусять атакувати? Як краще спокусити здобич, чи загубитися в натовпі, чи зустріти когось, хто тебе негайно забуде, як не створити обличчя, що пасуватиме до завдання?