Як краще змусити нас забути, хто ми є, та виліпити з нас тих, ким вони хочуть нас зробити?
Може, у чужих очах воно й недосконале, але це її лице. Мія не знала, що й думати про те, що ці люди в неї це лице заберуть…
«Ти не маєш нічого, — сказав колись Меркуріо. — Ти не знаєш нічого. Ти ніщо».
Мія глибоко вдихнула. Тяжко глитнула.
«Бо тоді ти можеш робити все, що заманеться».
— Ходімо, — промовила Аалея. — Ткаля чекає.
Шахіда підвелася й простягнула руку. Мія згадала страхітливе обличчя Маріелли: порепані губи, що стікають рідиною, дрібні деформовані пальчики. Пан Добрик зітхнув у неї під ногами, і дівчина спробувала себе загартувати. Стиснула кулаки. Вона сама вирішила платити цю ціну. Заради батька. Заради фамілії.
Коли кров повсюди, все є кров.
Що ще їй робити?
І вона прийняла Аалеїну руку.
Першого разу, коли вона тут була, Мія цього не помітила, але, на відміну від Аалеїної зали, стіни покоїв Маріелли вкривали маски. Керамічні та з пап’є-маше. Скляні та глиняні. Карнавальні маски, посмертні маски, дитячі маски та давні покручені маски з кості, шкіри, звіриних шкур. Кімната, повна облич: прегарних, потворних і всіх, що між ними, і жодне з них не було таким страхітливим, як лице самої ткалі.
І жодного дзеркала видно не було.
Маріелла згорбилася в блідому аркімічному сяйві. Поруч з нею на столі стояла статуетка, яка зображувала граційну жінку з лев’ячою головою, що тримала в долонях сферу. Маріелла якраз читала якусь запилюжену книгу, і сторінки кректали, коли вона їх перегортала. Коли шахіда Аалея м’яко постукала по стіні, провіщаючи їхню появу, ткаля погляду не підвела.
— Гарного тобі вечора, шахідо, — коли Маріелла заговорила, з її вуст крапнула кривава слина.
Жінка хмуро подивилася на сторінку, де тепер лишилася пляма. Губи Мії скривила відраза.
— І тобі також, велика ткале, — усміхнулася й низько вклонилася Аалея. — Сподіваюся, тобі добре ведеться?
— Пречудово, спасибі тобі.
— А де ж твій прегарний брат?
Цього разу Маріелла вже погляд підвела. І усміхнулася так широко, що в неї губи знову мало не тріснули.
— Живиться.
— А, — Аалея поклала руку Мії на поперек і завела дівчину до кімнати. — Перепрошую за те, що ввірвалася, але оце твоє перше полотно. Гадаю, ви вже зустрічалися.
— Ненадовго. За нашу зустріч можна подякувати предоброму Солісу, — Маріелла витерла слину з рота й криво всміхнулася до Мії. — Гарного тобі обороту, маленька темрянице.
Хтивий погляд ткалі Мію роздратував. Тепер, коли минувся шок першої зустрічі, вона зрозуміла, до якого типу жінок ця Маріелла належить. Мія з такими справу мала тисячу разів. Дівчина зрозуміла, що жінка посміхнулася, щоб її роз’ятрити. Тортури дарували Маріеллі насолоду. Вона любила спостерігати за болем та спричиняти біль, а ще любила компанію тих, хто поділяв її захоплення.
Мучителька.
А шахіда Аалея тим часом зверталася до жінки майже з благоговінням, шанобливо опустивши погляд. І в цьому є сенс, міркувала Мія. Якщо це саме Маріелла дбає за Аалеїну зовнішність, це ж логічно, що Шахіда Машкар прагне, щоб вони не перегортали сторінку гарних стосунків. Навіть якщо та поплямована сукровицею.
— Ходи ж і всадови її тут.
Маріелла, кривлячись, підвелася з-за письмового стола й сунула до знайомої брили чорного каменю. Шкіряні ремені й блискучі пряжки. У Мії стало кисло в роті, вона згадала, як очуняла тут, згадала біль, непевність, запаморочення.
— Мусиш роздягнутися, маленька темрянице, — прошамкала Маріелла.
— Навіщо?
Аалея ніжно торкнулася щоки дівчини.
— Довірся мені, любонько.
Мія витріщилась на ткалю. Пан Добрик крутився в її тіні й ковтав страх так швидко, як тільки міг. Дівчина скривилась і мовчки витягла руку з перев’язі, розпустила сорочку й стягнула її через голову. Скинула чоботи та бриджі й голяка вляглася на брилу. Камінь проти оголеної шкіри здавався прохолодним. Мію всіяло сиротами.
За наказом Маріелли в Мії над головою засвітилися кілька аркімічних сфер. Дівчина примружилась, засліплена їхньою яскравістю. Над нею крізь світло невиразно бовваніли два розмиті силуети. Аалеїн голос був теплим та солодким, наче цукрова вода: