— Любонько, ми мусимо тебе прив’язати.
Мія стиснула зуби. Кивнула. Отак тут справи робляться, нагадала вона собі. Вона сама під цим підписалася. Дівчина відчула, як руки й ноги їй стягнули ременями, скривилась, коли шкіра врізалась у поранений лікоть. Шию міцно затиснули шкіряним нашийником. Вона зрозуміла, що не зможе поворухнути головою.
— Що собі думаєш? — шамкнула Маріелла. — Хороші кістки. Рідкісну красуню можу з неї зробити.
— Думаю, зараз тільки почнемо. Краще не пірнати надто швидко в глибокі води.
— Як на мене, їй персів бракує.
— Роби все, на що ти здатна, велика ткале. Я певна, що ти, як і завше, створиш шедевр.
— Якщо тебе це потішить.
Мія почула хрускіт суглобів. Хрипке дихання. Світло змушувало її блимати, а посеред нього плавали силуети. Пульс дівчини пришвидшився, Пану Добрику не вдавалося поглинути жах, що здіймався вгору. Безпорадна. Зв’язана. Висить, наче шмат м’яса на гаку м’ясника.
«Ти ж боролася, аби сюди потрапити, — нагадувала вона собі. — Щобезночі й щообороту цілих шість років. Шість блядських років. Думай про Скаеву. Дуомо. Рема. Як вони мертвими в тебе під ногами лежать. Кожен твій крок — це крок до них. Кожна крапля поту. Кожна крапля кро…»
Чоло Мії приголубила ніжна рука. Аалея шепнула їй на вухо:
— Буде боляче, любонько. Та май віру. Ткаля знає своє ремесло.
— Боляче? — бовкнула Мія. — Ви ж ніколи нічого не казали про…
Біль. Гострий, убивчий біль. Спотворені руки здійнялись над нею, погойдуючись, пальці ворушились, немов ткаля награвала симфонію, а струнами для неї була Міїна плоть. Дівчина відчувала, як її лице взялося брижами, як плоть потекла, неначе розплавлений віск. Вона стиснула зуби, прикусила крик. Сльози сліплять. Серце гупає. Пан Добрик крутиться десь унизу, а тіні в кімнаті здригаються. Коли біль став ще гарячішим, зі стін попадали маски, і десь посеред цієї пекучої чорняви з її гострими пазурами хтось немов узяв її за руку й міцно стиснув, обіцяючи, що все буде добре.
— …тримайся, міє…
Але ж що за біль.
— …тримайся, я з тобою…
О Доньки, що за біль…
Він тривав вічно. Вщухав тільки для того, щоб вона встигла вдихнути повітря, і жахав думкою, що зараз повернеться. І жодного разу за всі ці нескінченні хвилини Маріелла так і не торкнулася її по-справжньому, та Мія відчувала жінчині руки повсюди. Вони розтинали її шкіру, ліпили плоть, розплавлені щоки вмивалися слізьми. А коли Маріелла перемістила руки нижче, до Міїних грудей та живота, вона нарешті його відпустила. Крик прослизнув крізь зуби й здійнявся вище, вище до розпеченої пітьми в неї над головою, штовхаючи до милосердної чорняви, де вона не відчувала нічого. Не знала нічого. Була нічим.
— …я тебе не відпущу…
Геть нічим.
Красунею вона не стала.
Коли після всього цього Мія сиділа в себе в кімнаті, то зрозуміла, що нічого аж такого їй ткаля не подарувала. Вона не була ожилою статуєю, як-от Аалея. Нічого такого, заради чого генерал відправить армію в похід, герой уб’є бога чи демона, а народ розпалить війну. Та, коли Мія подивилася в дзеркало свого туалетного столика, видовище її зачарувало. Руки її все ще трусилися, коли вона обводила пальцями щоки, ніс та вуста.
Пан Добрик спостерігав за нею з подушок на ліжку, ситий до краю після бенкетування страхом. Коли вона прокинулась у власному ліжку, то побачила його поруч — він дивився на неї отими не-очима. Шахіди Аалеї поряд не було, але Мія все ще відчувала аромат її парфумів.
Коли вона вперше всілася перед дзеркалом, то думала, що побачить у ньому незнайомку. Та зараз, вдивляючись в обличчя в полірованому сріблі, зрозуміла, що воно — все ще її власне. Темні очі, лице сердечком, вуста, як лук, — усе це її. Але якимсь чином вона стала… гарною. Не настільки гарною, щоб ще трохи — і кордон до вродливої перетнути. Це була звичайна симпатичність, ви таких людей щообороту на вулиці зустрічаєте. Така зовнішність, на яку стрімко звертаєш увагу, коли людина повз проходить, але одразу забуваєш, щойно вона тебе промине.
Здавалося, що її обличчя було головоломкою, де загублений шматочок нарешті знайшов своє місце. Дрібні зміни змінили все на світі. Повніші губи. Пряміший ніс. Шкіра гладенька, наче вершки. Тіні під очима зникли, а самі очі здавалися трохи більшими. До речі…
Дівчина розпустила зав’язки навколо шиї й глянула вниз, де раніше грудей бракувало.
— Доньки Божі, — пробурмотіла вона. — А це щось новеньке…