— …сподіваюся, ти звернула увагу, як чемно я утримуюсь від зауважень…
Мія зиркнула на не-кота, що примостився в неї над головою — на рамі дзеркала:
— Твоя стриманість заслуговує на захват.
— …власне, я навіть не можу вигадати, що б такого гострого сказати…
— То подякуймо Пащі за малі милості.
— …а чи за очевидно більші. то як глянути…
Мія підкотила очі.
— …ми обоє знаємо, що це занадто добре було, аби тривати…
Дівчина знову перевела погляд на власне відображення. Витріщалася на нове обличчя, що витріщалося на неї навзаєм. По правді, вона думала, що почуватиметься дивно. Наче пограбованою: це ж у неї забрали особистість, самість, індивідуальність. Може, навіть спаплюженою? Але це лице залишилось її власним. Це її плоть. Її тіло. Мія знизала плечима, і дівчина в дзеркалі знизала плечима у відповідь. Вона така ж, як завжди була. Така ж, як завжди буде.
Мусить це визнати.
Ткаля знала своє ремесло.
ІСТИНА
Коли Мія прокинулася вранці, за дверима на неї чекала Наєв. І варто було їй побачити нове Міїне обличчя, як очі жінки аж покруглішали над вуаллю. Мія почула, як крізь понівечені вуста вирвалось тихе шипіння, і невпевнено переминалася, не знаючи, що ж саме сказати. І зрештою спинилася на:
— Доброго тобі обороту, Наєв.
— Наєв приходить до неї сказати. Наєв їде.
Мія змигнула.
— Їдеш? Куди?
— Остання Надія. А потім до міста Кассіна на південному узбережжі. Якийсь час Наєв не буде. Вона мусить стерегтися, поки Наєв не вернеться. Триматися свого шляху. Бути сильною. І бути обережною.
— Буду, — кивнула Мія. — Спасибі тобі.
— Ходімо. Наєв проведе її на сніданок.
І поки пара йшла заплутаними коридорами до Небесного Олтаря, Мію осяяло, що вона майже нічого про цю жінку не знає. Схоже, до власної клятви на крові Наєв ставилася з усією щирістю, та Мія не мала абсолютної певності, наскільки вона може їй довіряти. Жінка ані слівцем про це не прохопилася, але привид Міїного нового обличчя висів між ними, наче запона. По зубах дівчини тарабанило запитання й вимагало, щоб його поставили. І коли вони в Залі Жалоби підійшли до величної статуї богині, що бовваніла над ними з мечем та терезами в руках, Мія нарешті випустила його назовні.
— Як ти це витримуєш, Наєв? — спитала вона.
Наєв затнулася. Холодно подивилася на Мію чорними очима.
— Витримує що?
— Я зрозуміла, що ти тоді мала на увазі в пустелі. Коли я спитала, що сталося з твоїм обличчям. Ти тоді сказала: «Любов. Тільки любов», — Мія глянула Наєв просто у вічі. — Ти Марія кохала.
— Не кохала, — відповіла Наєв. — Кохає.
— А Марій тебе любить?
— Можливо, колись.
— І Маріелла понівечила тобі обличчя, бо ревнувала через те, що ти її брата кохала? — недовірливо уточнила Мія. — І що на це превелебна матінка сказала?
— Нічого, — Наєв знизала плечима й пішла далі. — Руки — їх у неї вдосталь. Чаротворці — цих значно менше.
— І вона це просто так і залишила? — крокувала Мія поруч із жінкою. — Наєв, це ж неправильно.
— Вона дізнається, що правильність і неправильність тут не багато важать.
— Я це місце не розумію. Просто під ногами цієї статуї аколіта вбили, і таке враження, що кліру байдуже, хто це зробив.
— Нечулість породжує нечулість. Невдовзі і їй буде так само байдуже.
А тепер настала Міїна черга затнутися.
— Ти це про що?
Жінка уважно глянула на Мію бездонно-чорними очима. Перевела погляд на статую, що височіла над ними.
— Наєв подобається її нове обличчя. Ткаля знає своє ремесло, еге?
Мія рефлекторно торкнулася щоки.
— Так, знає.
— Вона відчуває, що їй бракує колишньої подоби? Вже відчуває зміни в кістках?
— Вони ж тільки зовнішність змінили. Я та сама людина, якою вчоробороту була. Усередині.
— З цього все починається. Ткацтво — тільки перший крок. Метелик пам’ятає, як це — бути гусеницею. Та хіба він до того створіння, що звивалося посеред гною, щось, крім жалощів, відчуває? Щойно розправить ті прекрасні крильця й навчиться літати?
— Наєв, я не метелик.
Жінка поклала долоню Мії на плече.
— Це місце багато дає. Та забирає воно більше. Вони можуть зробити її красивою зовні, та вглибині — хочуть виліпити щось жахливе. То якщо вона має в собі щось, що по-справжньому важить, треба тримати це ближче до серця, Міє Корвере. Тримати міцно. Вона мусить спитати себе, що вона віддасть, аби отримати те, чого хоче. А що залишить при собі. Бо коли ми згодовуємо Пащі інших, то віддаємо їй і частину себе. І невдовзі вже нічого не лишиться.