— Прірво й кров, чим це пахне?
Обличчя Карлотти сповнилось благоговіння, її очі палали стриманим ентузіазмом.
— Істиною, — промурмотіла вона.
Поки вони йшли крізь пітьму, штин густішав. Запах зів’ялих та свіжих квітів. Сухотрав’я та кислот. Скошеної трави та іржі. Аколітки підійшли до величезних подвійних дверей, і коли відчинили їх — запах нахлинув високою хвилею.
Мія глибоко вдихнула й ступила до царства шахіди Павуковбивці.
Якщо в залі Аалеї царював червоний, то тут усе було зелене. Крізь вітражі точилось ясне смарагдове світло, скляне начиння мало всі відтінки зелені: від лайму до темного нефриту. Головним предметом меблів у залі був величезний робочий стіл із залізного дерева. Кожне місце позначали каламар та сувій пергамену. Полиці на стінах повнилися тисячами різноманітних глечиків, що містили міріади речовин. Уздовж стола виструнчилося скляне начиння: трубки та піпетки, лійки та пробірки. Над розставленими всюди флаконами та мисками здіймалася безладна мелодія булькотіння й шипіння різноманітних реакцій.
У кінці кімнати стояв ще один, менший стіл, за яким розмістилось різьблене крісло з високою спинкою. На столі, поруч з іншим перегінним апаратом, стояв скляний тераріум, наповнений соломою. А в тій соломі ворушилося шість щурів — жирних, чорних, лискучих.
Цього разу Трік Мію обігнав — він уже сидів на дальньому кінці стола й не звертав на неї уваги. Мія сіла поруч з Ешлін і почала роздивлятися апарат: мензурки, фіали, казанки. Реманент з робітні аркімістів. І щойно вона здогадалася, що за «істин» тут вчать, як думки її перервав солодкий, наче мед, голос.
— Одного разу я вбила чоловіка за сім безночей до того, як він помер.
Мія підвела погляд і сіла рівніше. З-за завіс на краю зали виринула постать. Висока, елегантна, спина пряма, що той меч. Просолені косиці переплетені в складну зачіску. Бездоганно чисті. Шкіру вона мала характерного для двеймерців відтінку — наче полірований горіх, обличчя — позбавлене татуювань. Мала на собі довгі вільні шати темно-смарагдового кольору, горловину прикрашено золотом. З паска в неї звисали три криві кинджали. Губи були помальовані чорним.
Шахіда Павуковбивця.
— Я вбила ітрейського сенатора цілунком його дружини, — продовжувала вона. — Я поклала край життю ваанського лерда завдяки келиху його улюбленого золотого вина, хоча й ніколи пальцем пляшки не торкнулася. Я позбулася одного з найкращих мечників в історії Легіону люмінатіїв, використавши шматочок кістки завбільшки з ніготь, — жінка стала перед тераріумом, щури дивилися на неї темними оченятами. — Нектар однієї квітки може видлубати нас із цієї крихкої мушлі жорстокіше за будь-який клинок. Чи ніжніше за будь-який цілунок.
Павуковбивця здійняла шмат мусліну, у який було загорнуто шість кусників сиру. Розгорнула сирні шматочки та вкинула їх до тераріуму. З писком і гамором кожен щур схопив свій наїдок та проковтнув його за якісь секунди.
— З цією істиною я вас і познайомлю, — сказала Павуковбивця, повертаючись до аколітів. — Та отрута, діти, — це меч без руків’я. Вона тільки клинок має. Двосічний та гострий по всій довжині. Або тримаєш його з граничною обережністю, або спливеш кров’ю до останку.
І коли Павуковбивця потарабанила довгими нігтями по стінках тераріуму, Мія помітила, що всі щури в ньому померли.
Шахіда схилила голову й гаряче промурмотіла:
— Почуй мене, Ніє. Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Павуковбивця розплющила очі й подивилася на аколітів. Голос її розбив смертну тишу, що опустилася на кімнату.
— Нумо. Хто ризикне припустити, що саме доправило кончину цим підношенням?
Тиша панувала й далі. Жінка подивилася на аколітів і зібгала губи в курячу гузку.
— Кажіть уже. Тихі мишки мені ще менше за щурів потрібні.
— Вдовицин шлях, — нарешті запропонував Діамо.
— Вдовицин шлях на ранній стадії спричиняє судоми черева та криваве блювотиння, аколіте. А ці підношення перед смертю й не пискнули. Ще хтось?
Мія змигнула крізь смарагдове світло. Потерла очі. Либонь, це просто її уява. Либонь, тут, унизу, просто повітря гірше. Але їй раптом стало складніше дихати.
— Нумо, — промовила Павуковбивця. — Ця відповідь вам ще в майбутньому прислужиться.
— Аспіра? — спитав Марцелл і затулив рота, бо закашлявся.
— Ні, — відповіла Павуковбивця. — Аспіру вдихають, а не з’їдають.