— Усезагибель, — лунали вигуки. — Вічнотінь. Отрута чорної гадюки. Злісник.
— Ні, — відповідала Павуковбивця. — Ні. Ні. Ні.
Мія утерла спітнілі вуста. Сильно змигнула. Подивилась на Еш і помітила, що дівчина теж дихає через силу. В очах у неї полускалися судини. Груди стрімко здіймалися й опадали. Мія роззирнулася кімнатою й побачила, що те саме відбувалось і з іншими аколітами. Із Джессаміною. Із Цитем. З Петросом.
З усіма, крім…
Чорні губи Павуковбивці скривила посмішка.
— Діти, думайте швидше.
З усіма, крім Тріка…
— От срань, — видихнула Мія.
Він прибрав волосся з очей та простягнув ложку до Мії.
— Тобі не здається, що вона дивно пахне?..
Трік здивовано подивився навкруги, бо аколіти навколо нього тепер уже судомно хапали повітря. Белль упала на долівку й почала дряпати груди. Губи Піпа набули майже фіолетового кольору. Мія підхопилася на ноги, а її ослін із гуркотом упав на кам’яну підлогу. Павуковбивця дивилася на неї, ледь здійнявши охайно вищипану брову.
— Щось сталося, аколітко?
— Сніданок… — Мія подивилася на інших неофітів, які спливали потом і судомно дихали. — Зуби й Паща, вона наш сніданок отруїла!
Круглі очі. Прокляття та шепіт. Страх ширився між аколітами, наче лісова пожога в розпал літа. Павуковбивця склала руки на грудях і нахилилася над своїм столом.
— Я ж казала, що відповідь вам ще в майбутньому прислужиться.
Мія роззиралася кімнатою. Груди стискає. Серце калатає. Подумки вона знову й знову перебирала все, що знає про отрути, гортала сторінки «Аркімічних істин». Не зважала на паніку, що здіймалась навколо. Поруч з Паном Добриком вона не знала страху. А що вона знала?
Отруту з’їли. Вона не має смаку. Майже не має запаху.
Симптоми?
Перехоплене дихання. Стиснення в грудях. Пітніння. Болю нема. Запаморочення нема.
Вона озирнулася й побачила, що Карлотта підхопилася й уважно роздивляється полиці, щось буркочучи собі під ніс. А в Ешлін губи та нігті посиніли.
Гіпоксія.
— Легені, — шепнула вона. — Дихальні шляхи.
Мія глянула на Павуковбивцю. Думки погнали чвалом. Перед очима попливли чорні цятки.
— Червона жоржина… — видихнула вона.
Мія кліпнула. Слідом за її шепотом пролунав й інший, промовляючи ту саму відповідь тієї самої миті. Вона озирнулася на Карлотту й побачила, що рабиня дивиться на неї криваво-червоними очима. Але ж вона знала. Вона зрозуміла.
— Ти шукай синю сіль та кальфіт, — сказала Мія. — А я закип’ячу перцеве молочко.
Дівчата, хитаючись, кинулись до напхом напханих полиць, перебираючи інгредієнти. Мія, незважаючи на біль, висмикнула руку з перев’язі, відставила коробку з грець-коренем та скинула глечик із сушеною гордійкою, що з гуркотом упав на землю. Вона стала навшпиньки й потягнулася по горщик із перцевим молочком, що стояв углибині полиці. Глянула на Тріка і вказала на один з пальників, розставлених на столі.
— Тріку, підпали його!
Цить упав навколішки, хапаючи ротом повітря. Марцелл, стискаючи груди, звалився з ослінчика спиною назад. Нічого не питаючи, Трік підпалив пальник і швидко відступився. Задихана, вкрита потом Мія гепнула скляний казанок у вогонь. Налила туди перцеве молочко — і сірувата рідина майже одразу взялася бульбашками. Кімната пливла перед її очима. Джессаміна стояла навкарачки, Діамо звалився, що той камінь. Павуковбивця за всім спостерігала мовчки, й ота чорна посмішка її вуста не полишала. Жодним пальцем не ворухнула. Жодного слова не промовила.
Карлотта нарешті розшукала синю сіль, та, коли рушила до пальника, заточилася й мало не впала. Вона тремтливими руками висипала пурпурові гранули в киплячу рідину й додала туди ж жменю яскраво-жовтого кальфіту. Крізь скло почулося тихе хлопання, і від казанка здійнявся густий зеленкуватий дим. Штиняло так, наче це цукор кипів у переповненому нужнику, та коли Мія втягнула цей запах, то помітила, що утрудненість дихання минає, а цятки перед очима — блякнуть. Густий, важкий дим сунув хвилею, осідаючи.
Карлотта підтягнула напівпритомного Цитя ближче, Мія допомогла Белль та Петросу наблизитись так, щоб вдихнути дим на повні груди. Еш та Піп ледь ворушилися. Сині губи. Набряклі очі. Та кілька хвилин над смердючим димом — і всі вони вже дихають нормально. Руки трусяться. На кожному обличчі — невіра.
У кімнаті пролунали повільні оплески. Причмелені аколіти подивилися на Павуковбивцю круглими очима, а та все ще спиралася на свій стіл та посміхалася.