— Любонько, нам треба над цим попрацювати, — промовила Аалея, ніжно торкаючись Міїної шкіри. — Ніколи не дозволяй своєму обличчю вибовкати таємницю, яку вуста хотіли б лишити при собі, — шахіда подивилася на аколіток — усіх дев’ятьох. — Що ж, пані мої. Мені розповіли, що інші шахіди оголосили свої кострубаті змагання. Красти дріб’язок, вибивати одне з одного розум і щось там іще. Та Велителька благословенного смертовбивства використовує різноманітні таланти. І я, дівчата, поділюся своїм.
Жінка роззирнулась кімнатою й усміхнулася кожній дівчині.
— Поки цей рік не скінчиться, кожна з вас принесе мені таємницю.
Карлотта здійняла брову. Мія уважніше придивилася до рабині. Вона ніколи не усміхалася й голос мала холодний, що та могила. Та раптом стало очевидно, що підніманням брови Лотті може творити дива. Цей рух висловлював роздратування. Цікавість. Щось майже схоже на приємне зачудування. За все життя Мія тільки одну людину зустрічала, яка була б у цьому вправніша, — власну матір.
— Таємницю, шахідо? — спитала дівчина.
— Так, — усміхнулась Аалея. — Таємницю.
Ешлін змигнула. Кілька оборотів тому ткаля дивовижно попрацювала з її обличчям. Зникли зайва круглість та розсип веснянок. Вона була гарна, наче поле соняхів, якщо соняхи заплітають бойові коси та крадуть усе, що до підлоги не прицвяхували…
— Що за таємницю, шахідо?
— Щось захопливе. Щось огидне. Щось небезпечне. Таємниці — вони як коханці, моя мила. Тільки коли з кількома справу матимеш, зможеш точніше порівняти.
Аалея подивилася на всіх дівчат з недоброю посмішкою.
— Тож принесіть мені таємницю. Та, хто принесе найкращу, стане моєю фавориткою і завершить рік на верхній сходинці Зали Машкар, — Аалея змахнула в повітрі нафарбованими пальчиками. — Дитяча забавка.
— Шахідо, але де нам шукати? — спитала Джессаміна. — Тут, на горі?
— Чорна Матінко, ні. Ці стіни я вже насухо вичавила. Мені чогось новенького хочеться. Чогось, що мене вночі зігріватиме.
— Але де ми такі таємниці знайдемо, якщо не тут? — спитала Мія.
— Там, звідки всі таємниці походять, любонько. Де зогниле серце лежить відкрито під небом…
Міїне серце підстрибнуло в грудях. Аалея могла мати на увазі тільки одне місце. Джерело всіх секретів. Купіль усіх інтриг республіки. Осердя влади консула Скаеви, місце, де перебуває клір Аа та стоїть собор Дуомо, місце, яке незмигно охороняє Рем та його легіони люмінатіїв.
Богоділ.
Але між ними та Містом кісток і мостів лежав океан. Щоб дістатися сюди зі столиці, Мія витратила вісім тижнів на плавання та ще один — на хованки з пустельними кракенами.
Заради самої Матінки, як ми туди потрапимо?
Аалея вела аколіток плутаними нутрощами гори, повз покої Маріелли до гранітних коридорів, де Мія ніколи не була. Камінь тут був гладенький, наче скло, а температура — вищою, ніж нагорі. Повітря в коридорах стояло густе, і поки вони спускалися, Мії з кожним вдихом здавалося, що вона відчуває запах…
Хіба таке може бути?
Коридор влився до величезного приміщення, освітленого аркімічними сферами. У підлозі було вирізано отвір, що нагадував велику трикутну ванну, де кожна сторона дорівнювала тридцяти футам. Кожен кут позначали загадкові символи. А в самому басейні була?..
— Кров, — видихнула Мія.
Мія знати не знала, як глибоко там було, та кривава поверхня хвилювалася, немов штормове море. Дівчина глянула на навколишні стіни й помітила, що на них викарбувані мапи. Міста. Країни. Уся республіка та всі столиці: Чертог Мерця, Елай, Край та Богоділ. А поруч із ними, поміж ними — інші значки, придивляння до яких спричиняло біль в очах. З-під залізного запаху крові від басейну в повітрі було чутно масний штин чародійства.
— Аколіти, — промовив тихий голос, — мої до вас вітання.
Мія побачила, як до світла наблизилась струнка постава промовця Марія. На собі він мав темні шкіряні бриджі, що безжально низько сиділи на стегнах і контрастували з позбавленою барв шкірою. Оголені руки та груди чоловіка були помальовані кривавими піктограмами. Він прибрав біле волосся з гарно окресленого чола, а рожеві очі здавалися трохи припухлими.
Краса свіжого мерця, що сяє крізь морок.
— Великий промовцю, — Аалея розцілувала його, незважаючи на кров. — Усе готове?
— Місто кісток і мостів чекає, — очі Марія пробіглися лавою аколіток. — Сього вечора самі дони?
— Черга донів — завтра.
— Як того бажаєш.