Мія цмулила свій віскі. Погляд від стільниці не відводила.
— Кардинал Дуомо, ясна річ, усе ще чіпляється за Скаеву, наче дитина за мамину цицьку, — пробуркотів Меркуріо. — Його клір читає проповіді, восхваляючи нашого «уславленого консула» та його «золотий вік миру», — старий гмикнув. — Більше на золотий вік тиранії схоже. Нам до нового заду на троні ближче, ніж тієї миті, коли Царетворці армію збунтували. Та плебеї це за чисту монету мають. Мир — це стабільність. А стабільність — це гроші. Нині Скаева майже недосяжний.
— Дай мені час, — промовила Мія. — Я до нього дотягнусь. Правда, ніжно не вийде.
— Та еге ж, що ж тут не так піти зможе?
— Меркуріо, Скаева має померти.
— Про навчання своє думай, — гарикнув Меркуріо. — Тобі до ініціації — рукою махнути. Церква тебе все серйозніше перевірятиме, і є купа шансів, що тебе поховають десь між цією миттю та фінішною прямою. Про Скаеву непокойся, коли Клинком станеш, не раніше. Бо нині до нього дістатися тільки повноправний Клинок зможе.
Мія опустила погляд. Кивнула.
— Гаразд. Обіцяю.
Меркуріо глянув на неї, вічно суворий погляд трохи полагіднішав.
— Як ти там тримаєшся?
— Та непогано, — вона знизала плечима. — Якщо втрату руки не рахувати.
— Скоро вони тебе проситимуть робити всяке. Неприємне. Щоб довести відданість.
— Я вже кров на руках маю.
— Воронятко, не про те йдеться, щоб убивати тих, хто на це заслуговує. Ти ката вколошкала, це правда. Але ж то була людина, що твого батька повісила. Навіть найм’якшим з нас такого вбити нескладно, — старий зітхнув. — Часом думаю, чи правильно я вчинив. Коли втягнув тебе в це. Навчив тебе всього.
— Ти ж сам сказав, — засичала Мія. — Скаева — йобаний тиран. Він мусить померти. Не заради мене. Заради республіки. Заради людей.
— Людей, кажеш? То в них усе діло?
Вона нахилилася над столом і стиснула руку старого.
— Меркуріо, я зможу.
— Ага, — він кивнув, і голос старого раптом захрип: — Я знаю, дівчаточко.
Мія ніколи не бачила його таким виснаженим. Від обороту до обороту все це тиснуло на нього дедалі більше. Шкіра була наче папір. Очі почервоніли.
Він таким старим здається.
Меркуріо відкашлявся й вихилив залишки вина.
— Я першим піду. Дай мені десять хвилин.
— Ага.
Старий убивця усміхнувся і невпевнено завмер. Мія ледь стрималася, щоб не підвестися й не обійняти його. Та вона лишилась на місці, а він підхопив свій ціпок і коротко до неї кивнув. Розвернувся, ступив крок до дверей, спинився ненадовго:
— Прірва й кров, майже забув.
Він сунув руку в кишеню й простягнув їй невеличку дерев’яну скриньку, запечатану лоєм. Мія впізнала вирізаний на дереві герб. Згадала крамничку, де старий зазвичай сигарили купував. Пригадала ніч, коли він уперше дозволив їй одненьку викурити. Вона сиділа на трибунах над форумом. Навколо пітьма. Руки трусяться. Пальці кров’ю замащені. Чотирнадцять років мала.
Не дивись.
— «Чорний Доріан», — усміхнулась вона.
— Папір. Тютюн. Дерево. Усе, що може Путь здолати. Я тут згадав, як було, коли ти кинути спробувала. Подумав, що краще тобі там без курива не лишатись.
— Краще б ні, — Мія прийняла скриньку, в очах у неї засвербіло. — Спасибі тобі.
— Стеж, що позаду маєш. І попереду, — він невиразно змахнув рукою. — І в інших напрямках теж.
— Завжди.
Старий надів трикутного капелюха, підняв комір. І, не кажучи більше ні слова, пошкандибав із таверни на вулицю. Мія дивилася, як він іде, подумки рахувала хвилини. Не зводила зі спини старого очей, поки він чеберяв далі й далі.
Скоро вони тебе проситимуть робити всяке. Неприємне. Щоб довести відданість.
Мія сперла підборіддя на долоні й поринула в думки.
До таверни ввійшла галаслива й чепурна юрма в білих обладунках та багряних плащах люмінатіїв. Дівчина зиркнула: сміх, молоді обличчя, гарні усмішки. Якщо вони так близько від Палаццо служать, мабуть, усі — сини хребцеродженних. Кілька років у легіоні збільшать політичний вплив їхніх фамілій. Якби все інакше склалося, вона, найімовірніше, з таким хлопцем заручилася б. Жила б привілейованим життям і ніколи не спинялася ані на мить, щоб…
— Даруйте, — пролунав голос.