Мія, кліпаючи, підвела погляд. Над нею спинився один з люмінатіїв. Усмішка дамського мазунчика й зуби багатенького хлопчика.
— Перепрошую, моя доно, — вклонився він. — Я не міг не помітити, що ви тут самотою сидите, і мені подумалось, що це злочин проти самого Світла. Чи дозволите до вас приєднатися?
У Мії карк дибки став, пальці стиснулись. Та вона зрозуміла, що справляє враження хребцеродженної дівчини, яка п’є на самоті, згадала численні й непросто засвоєні уроки чарівливості від Аалеї. Тож розправила пір’ячко та обдарувала його найкращою усмішкою.
— Це так мило з вашого боку, — промовила вона. — Пане, це велика честь для мене, та боюся, мене вдома матінка чекає. Може, іншим разом?
— Може, ваша матінка пробачить вам ще один напій? — хлопець у надії здійняв брову. — Я вас тут раніше не бачив.
— Я перепрошую, пане, — Мія устала з-за стола. — Але мені дійсно треба йти.
— Стривай, — хлопець перегородив їй вихід з кабінки. Очі в нього потемніли.
Мія спробувала придушити лють, що якраз здіймалася. Не підвищувала голос. Не здіймала очей.
— Вибачте, пане, та ви мені заважаєте.
— Дівчино, я просто по-дружньому поводився.
— Ви це так, пане, називаєте? — очі Мії зблиснули — норов її нарешті вийшов на сцену. — А інші сказали б, що ви як срака поводитесь.
Хлопець так розізлився, що в нього обличчя плямами пішло — стрімкий гнів людини, яка звикла, щоб усе по її було. Він простягнув руку в латній рукавиці, схопив Мію за зап’ясток і міцно стиснув.
Вона ж могла йому щелепу зламати. Коліном по яйцях врізати. Видертися йому на груди й гамселити, поки він не зрозуміє, що не кожна дівчина для його розваги існує. Та це викаже в ній людину, що знає Пісню, та й врешті-решт вона була в таверні, де той ще пів десятка друзів мав. Тож вона викрутила руку, як її Меркуріо навчив, вибила хлопця з рівноваги й висмикнула руку із залізного хвату.
З вилоги порснули ґудзики. Тканина затріщала. Наручні піхви крутнулися, почувся звук, з яким луснула шкіра — і от Міїн стилет упав на підлогу.
Важка рука ляснула хлопця по потилиці, а прокурений голос прогарчав:
— Андіо, дай дівчині спокій. Ми тут, аби випити, а не голубок ловити.
І хлопець, і Мія озирнулися й побачили, що за спиною молодого солдата височіє старший чоловік в обладунках центуріона. Величенький він був, лице похмуре й вкрите шрамами.
— Перепрошую, центу…
Центуріон з гучним ляском ляпнув хлопця по спині й скерував його геть, і поки той не доєднався до товаришів, похмуро спостерігав за ним, склавши руки на грудях. Чоловік запевне був ветераном, одне око в нього прикривала шкіряна пов’язка. Вдовольнившись, центуріон торкнувся краю прикрашеного пір’ям шолома і кивнув до Мії, перепрошуючи:
— Прошу вибачення за зухвалість мого підлеглого, доно. Сподіваюся, ніхто не постраждав?
— Ні, пане, — усміхнулась Мія, і серце її сповільнило біг. — Велике спасибі, центуріоне.
Чоловік кивнув, нахилився й підняв з підлоги Міїн стилет. Злегка вклонився й простягнув руку вперед. Дівчина усміхнулася ширше, зробила реверанс, притримуючи невидимі спідниці, і прийняла кинджал. Та коли клинок ховався в її рукаві, чоловік і далі дивився на нього, на ворону, викарбувану на руків’ї. Брови його повільно нахмурились.
Мія пополотніла.
О Доньки Божі…
Тепер вона його впізнала. Шість років минуло, та вона його не забула. Як він нахилився над бочкою, куди її запхали, ті його блакитні очі й посмішка людини, що душить цуценят заради розваги.
— Зуби й Паща, — видихнув перший. — Та вона заледве десять років має.
— Одинадцять їй уже ніколи не виповниться, — знизав плечима. — Тихо будь, дівчинко. Довго не болітиме.
Тепер центуріон не усміхався.
Мія незграбно обійшла стіл, скинувши порожню чашу на долівку. Вона спробувала зробити поспіхом ще один реверанс і швиденько рушити до дверей, та тепер центуріон перекривав їй вихід з кабінки, як це раніше робив молодший солдат. Його пальці схопилися за шкіряну пов’язку, що прикривала те саме око, яке вона виколола стилетом зі смертекості багато років тому. На його обличчі з’явилась невіра.
— Не може бути…
— Даруйте, пане.
Мія спробувала протиснутися повз нього, але центуріон схопив її за руку й міцно стиснув. Мія притлумила норов — заледве — міркуючи, чи може вона виблефувати собі шлях на волю. Якщо чкурне, наче перелякана олениця, це тільки увагу приверне. Але чоловік викрутив їй руку й знову подивився на стилет, що повернувся до своїх піхов. Ворона на руків’ї мала крихітні бурштинові оченята.