— Світло Боже… — видихнув він.
— Центуріоне Альберію, — покликав Міїн приятель-солдатик. — Усе гаразд?
Центуріон уважно роздивлявся дівчину. Посмішка убивці цуценят нарешті вступила в бій.
— О, все просто пречудово, — промовив він.
Міїне коліно зустрілося з чоловіковою промежиною, лікоть — з його підборіддям. Центуріон скрикнув, заточився, загубив шолом, і Мія перескочила через нього, торуючи шлях до виходу. Реакція легіонерів трохи забарилася, вони задивилися на те, як їхній командир із пхеньканням звалився на підлогу, наче той мішок картоплі. Але невдовзі вони вже вибігли на вулицю, переслідуючи втікачку. Позаду Мія чула різкий свист, люті крики, тупіт.
— З усіх таверн Богодола, — хапнула вона повітря. — Які ж блядські шанси були?
— …ти обрала саме ту, що поряд з палаццо стоїть…
Мія накинула каптур на голову, різко звернула з головної вулиці до звивистого бічного провулка, пробігаючи повз сміття та пияків, шльондр та жиголо. Ще гучніший тупіт за спиною, більше свисту, більше чоловіків. Вичовгана бруківка під ногами, навколо стискаються вузькі стіни. Вона вибігла на крихітну площу — заледве десять футів завдовжки, — посеред якої булькотів старий фонтан. Нагорі в нього височіла статуя богині Трелени, сукню мала із бурхливих хвиль, а навколо стояли свічки та криваві приношення. Мія притиснулась до невеличкого одвірка, натягнула на плечі тіньовий плащ, і світ заполонили морок та темрява.
Кроки наближалися. Важкі чоботи. Крізь плащ Мія роздивилася бліду подобу десятка люмінатіїв, що ввірвалися до площі, сонцекрицеві мечі оголені й палають вогнем. Жодних ознак її присутності вони не побачили, тож розділилися й ринули в усіх напрямках. Мія стояла тихо, Пан Добрик біля її ніг — така собі невиразна пляма в одвірку. Вона дочекалася, поки повз них пробіжить — галасуючи, штовхаючись — ще одна група солдатів.
Нарешті тихо.
Вона повільно ступила вперед, рухаючись уздовж стіни навпомацки. У такі миті важко було дорікати Матінці за те, що вона її позначила — якщо вона й справді це зробила. Та шкандибати отак майже сліпою й майже невидимою, поки магія діє, — це й близько не схоже чародійство Марія чи Маріелли. За все треба платити, припустила вона. Марій відчуває спрагу до того, що здатен контролювати, — до крові. Маріелла тче плоть інших і нівечить свою. А Мія може лишатися непомітною, але поки робить це, сама заледве бачить…
Дівчина квапливо рухалась крізь лабіринт провулків, але Лівицю вона знала значно гірше за Маленький Ліїс. Такими темпами, навіть якщо Пан Добрик блукатиме попереду, в неї години підуть, аби назад до Свинарні дістатися. Тож зрештою вона відкинула тіні й вийшла до найближчої широкої вулиці. Рушила вперед головною вулицею, перейшла три мости до Серця, потім до Чресел, люмінатіїв за квартал обходила. Зустріч з убивцею цуценят її вибила з рівноваги. Сповнила думки спогадами. Матінка в ланцюгах. Братик плаче. Той оборот, коли все її життя докорінно змінилося. Їй треба назад до гори, подалі від цих сонячних діставал.
Потрібна мить, щоб подумати.
Мить, щоб видихнути.
Якби Мія не уникала так старанно великих груп чоловіків в осяйних білих обладунках, що розмахували вогненними мечами, вона змогла б помітити тонку фігурку в цементно-сірому, що прослідувала за нею, коли дівчина ввійшла до портового кварталу. Змогла б помітити групу молодиків, що пленталися повз неї хідником і кивнули тій постаті в неї за спиною. Змогла б помітити, що ці молодики на собі мали солдатські чоботи. А з-під їхніх плащів випиналось щось підозріло схоже на кийки.
І все це вона змогла б помітити до того, як стало запізно.
Та потім дійсно стало запізно.
КРИЦЯ
Важкий ляпас.
В обличчя плеснули водою.
Придушене шипіння.
— Прокидайся, красунечко моя люба.
Мія розплющила очі й негайно про це пошкодувала. Сліпучий біль здійнявся над чолом і прохромив голову аж до потилиці. Пошматовані спогади. Кілька чоловіків. Ломаки. Удари — знову й знову. Прокляття. Стрімкий рух її кинджала. Кров у роті.
А тоді — пітьма.
Дівчина скривилася й роззирнулась навколо. Кам’яні стіни. Металеві двері із заґратованим віконцем. Вона сиділа на важкому залізному стільці. Руки скрутили за спиною. Пан Добрик зачаївся у тіні й п’є її страх. Вона не одна.
Ніколи.
— Прокидайся.
Ще один ляпас ляснув по обличчю й відкинув голову вбік. Змокле пряме волосся прилипло до шкіри. Вона спробувала ворухнути ногами й зрозуміла, що їх також скували.