Легені майже розриваються, її знову витягли з бочки. Груди важко здіймаються. Ноги тремтять. Кашель. Судомне дихання. Тепер уже страх зірвався зі шворки, Пан Добрик не встигав його пити. Та вона все одно спробувала той страх притлумити. Врізала йому по зубах і плюнула зверху.
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
— Ніде я не була! — заволала вона.
Занурили. Витягнули. Запитання повторювалося знову й знову. Вона кричала. Лаялась. Спробувала заплакати. Благала. Даремно. Кожне благання, кожна сльозинка, кожен прокльон наражалися на ту саму відповідь.
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
Та за завісою сліз і криків Міїн розум не спиняв свого бігу. Якби вони хотіли її вбити, то вже вбили б. Якщо вони знали, звідки вона тут взялася, вони б уже були на Свинарні. І якщо Сповідництво працює з люмінатіями, це означає, що всі ці покидьки — ручні песики Скаеви та Рема. Людей, що повісили її батька. Людей, що багато років тому штовхнули її на цей шлях. Багряна Церква була її найліпшою можливістю помститися. І ці дурні вважають, що вона поступиться тільки тому, що побоїться трішечки втопитись?
Вона сховалася. Відступила до темряви всередині голови. Спостерігала за власними тортурами з опосередкованим зачудуванням. Вони працювали над нею годинами, поки вона не захрипла, поки легені не почали волати, а кожен вдих не здавався полум’ям. Топили й лупцювали. Плювали й били. Годинами.
І годинами.
А тоді спинились. Облишили такою собі купою на стільці, з руками, скрученими за спиною. Від волосся штиняло водою із затоки, воно обліпило її лице, наче саван. У синцях. У крові. Майже втопилась.
Майже померла.
— У нас весь оборот попереду, красунечко моя люба, — промовив Сантіно. — І вся безніч також.
— І якщо вода тобі язика не розв’яже, ми інший засіб знаємо, — сказав Мічелетто.
Високий узяв зі стола залізну коцюбу. Кинув її до розпеченої жаровні та лишив, щоб нагрілася. Плюнув на вугілля, кімнату сповнило шкварчливе шипіння.
— Ми повернемось, коли залізо червоним стане. Гарненько собі поміркуй, куди тебе відданість заведе. Може, ти й думаєш, що твоя дорогоцінна зграя єретиків варта того, аби за неї померти. Та повір мені, є долі значно страшніші за смерть. І ми кожну з них відаємо.
Сповідники вийшли з кімнати й захряснули за собою залізні двері. Мія почула, як гримнув ключ, став на місце засув. Кроки стихли. Звіддалік чулися крики.
— …міє…
Дівчина відкинула волосся з очей. Відновити дихання в неї все ще не вийшло. Вона тремтіла. Кашляла. Подивилась нарешті на тінь, що скуйовдилася під ногами.
— Пане Добрику, зі мною все гаразд.
— …як на сповідників ці двоє здалися доста приємними хлопцями…
— Сонця ясні, як вони мене вистежили?
— …меркуріо?..
— Лайно собаче.
— …центуріон?.. альберій?..
— Та він гадки не мав, що я до Церкви належу. Тут щось більше. Глибше.
Пан Добрик схилив голову набік. Мовчазний, задуманий.
— …облишимо головоломки на потім. спочатку тобі треба звідси вибратися… — промовив він нарешті.
— Я рада, що ти тут і можеш мені про це сказати.
Мія обвела кімнату поглядом. У жаровні розігрівалася коцюба. На столі — інструмент. Вони зняли з неї чоботи, забрали зброю. Скриньку із сигарилами, що Меркуріо подарував. Окови тримали міцно. Ноги прикували до стільця. Вона обмацала окови й зрозуміла, що кайданки не на справжній замок замкнули, а важкими залізними штирями заклинили.
— Бля… — видихнула вона.
— …ти можеш вивільнитися…
— Не можу, — просичала вона, марно намагаючись дотягнутися до штирів. — Це були б лайняні кайданки, якщо в тебе вийде їх власними руками відчинити.
— …тоді не руками це роби…
Не-кіт глянув на навколишні тіні.
— Ти ж знаєш, що це не так працює.
— …може, і так…
— Пане Добрику, в мене на це сили не стане.
— …колись ставало…
Мія глитнула. Спалахнув спогад. Темні коридори. Глухий камінь.
Не дивись.
— …пам’ятаєш?..
— Ні.
— …міє, вони тебе вб’ють. якщо зламати не вийде. а якщо вийде — то потім усе одно вб’ють…
Мія стиснула зуби. Уп’ялася в не-кота поглядом, а той витріщився на неї своїми не-очима.