— …спробуй…
— Пане Добрику, я…
— …спробуй…
Дівчина заплющила очі. Під повіками було тепло й темно. Відчула тіні в цій малій вологій камері. Холодні. Давні. Сонця сюди ніколи не зазирали. Тутешня пітьма була глибокою. Прохолодною й голодною. Вона відчувала їх навколо, неначе живих істот. Вони грайливо мерехтіли в благенькому світлі від жаровні. Зіштовхувалися одна з одною і безгучно сміялися. Вони її знали. Бліденька дрібненька істотка, яка торкається їх, як вітер торкається гір. Та вона потягнулася, стиснула кулаки, і вони завмерли.
В очікуванні.
— Гаразд, — шепнула вона.
Вона їх переплела. Наказала проповзти підлогою й зібратися в неї за спиною. Змією обвитися навколо заліза, що тримало її зап’ястки. І за її командою вони міцно обкрутилися навколо залізних штирів, що утримували її окови. І потягнули.
Штирі навіть на дюйм не зрушили.
Зрештою, вони ж були тінями.
Реальними, що ті сни.
Твердими, що той дим.
— Справи кепські, — зітхнула Мія. — У мене не виходить.
— …ти мусиш…
— Я не можу!
— …колись могла. і якщо знову цього не зробиш, ти тут помреш, міє…
Руки дівчини затрусилися. На очах виступили безпорадні сльози.
— …не наказуй навколишній темряві…
Не-кіт підступився ближче, вдивлячись так пильно, як це тільки можна без очей робити.
— …наказуй темряві внутрішній…
Віддалені кроки.
Притлумлені крики.
— Гаразд.
Вона знову заплющила очі. Назовні цього разу не тягнулася. Натомість задивилася всередину. Туди, куди сонця ніколи не зазирали. На безформну чорняву під шкірою. Стиснула зуби. Піт заблищав на чолі. Тіні задвигтіли, забрижились, зітхнули. Почорнішали. Погустішали. Погострішали. Вона вчепилася у штирі обличчя в неї скривилось, серце гупало, дихання пришвидшилось так, наче вона біжить. Та повільно, як же повільно штирі заходились дрижати. Обертатися. Мить за миттю. Дюйм за дюймом. Жили на шиї напнулися. Слина скипіла на губах. Сичання. Благання. І от нарешті вона почула тихий дзенькіт. А потім — знову. Залізо, що утримувало її руки, впало на каміння.
Вона звільнилася.
Мія глянула на Пана Добрика. І нехай у нього не була рота, вона зрозуміла, що він усміхається.
— …отак-от…
Вона потягнулась до кайданів навколо кісточок, звільнила ноги. Підвелася — з волосся та одягу все ще цяпало — і тихо рушила до дверей. Заслінку на віконці закрили, але вона прислухалася крізь залізні двері. Почула, як від каміння відлунюють слабенькі крики. Судячи за звуком, коридор довгенький. Метал і кроки.
Наближаються.
Вона схопила зі стола молоток, загорнулася в тіні та зіщулилася у кутку. Гримнув засув на дверях, клацнув замок. До кімнати увійшов брат Сантіно, побачив порожній стілець, порожні окови, очі в нього покруглішали. Міїн молоток врізався йому в лице, коліно копнуло в пах. Чоловік із клекотливим схлипом упав на землю. За ним стояв приголомшений брат Мічелетто. Мія кинулася на нього, та бачила вона погано, тому замахнулась надто широко, і сповідник відступив убік, блокуючи удар нарукавником. Він примружився, бо роздивитися міг тільки розмиту ворухливу пляму, та все одно атакував. Схопив її по-ведмежому. Закричав, коли дістав молотком по лобу. Різко впав і потягнув її за собою.
Двійко людей покотилися кам’яною долівкою, гамселячи й лупцюючи одне одного. Мічелетто намагався схопити дівчину, яку він до ладу не бачив, Мія намагалася завдати точного удару, хоча не могла напевно сказати, куди ж вона цілить. Зрештою вона відкинула тіньоплащ, обираючи щиру жорстокість, а не марний сховок. Ліктем розтовкла противнику ніс на пюре, врізала кулаком у щелепу.
І тут Мії прилетів жорстокий удар у скроню, і на якийсь час вона мало не втратила свідомість. А потім ще один, від якого її аж перекинуло. Вона зрозуміла, що Сантіно вже підвівся, що він у неї за спиною, й обличчя в нього перетворилося на волого-безформне криваве місиво. Мія намагалася підвестися, але брат міцно ухопив її за голову. Тіні смикались і звивалися, але від ударів у Мії паморочилося в голові й не виходило міцно за них триматися. Вона шалено хвицьнула ногою назад, відчула, що потрапила у щось м’яке, почула болісне гарчання. А тоді її знову кинули на стілець: вона плювалася і лаялася, волосся заважало бачити. Сантіно притискав її до стільця, поки Мічелетто знову зв’язував їй руки. Інструменти на столі ворушилися, тіні в кімнаті звивалися, як ті змії. Щось важке врізалося їй у скроню, і вона осіла, скривавлена, захекана, голова забовталася на плечах.