Звук мішкуватого удару обірвав розмисли, на крик від сестринської канцурки метнулась няня, офіцер та Василь вели під руки заюшеного з розсіченою бровою Ігоря, "встає перед припадком, аби гримнутись болючіше", подумав Микола, помічаючи: нитка бурякової слини зависла на майці, Василь витягує з кишені хворого пачку "Запашних", офіцер наказує няні дзвонити до лікаря. Підбивши подушку і простягнувшись горілиць, відчув, як скло різонуло під ребра, "спасибі медсестрі, загубила флакончик, звичайно, лікар порядний, піжаму дозволив носити, одна голь нещадима вишиває в трусах, гонористі, на унітаз підсадити їм западло, повзеш клінний, цікаво, про помсту допетрають? херня, головне, по санітарові плаче лопата; послужив прапорщиком, послужив пожежником, під старість грітиме матню в кулаці", засоромився люті, пучкою поторкав скляне вістря, "ця палата закрита невірою, на волі поспівчувають, згодом на кожне різке слово маєш підозру, втікаєш сюди", місяць сірчаним полум’ям ліг до узголів’я, "давно з передачі коржика клянчило, позаторік на примусовому лікуванні жерло антабус, до лікаря підлизувалось, тепер розсобачіло, погань, віником обгидженим по очах, медсестра бачила, хлопці бачили, чиясь рідня на арматурі ґрат за вікном бачила, ніхто не пікне, вилупки миршаві, слинь над скаргою, лист повернеться і тоді чекай "есту", клятої електро-судомної терапії, ет, прокуророві лячно людьми уявити нас; облиш янчати, двох метрів тобі достатньо? під зав’язку", хотів розлютити себе для дії і стежив за присліпленим від сигарети лицем санітара, за офіцером і Василем, що відводили до палати Ігоря з крейдяною міткою пластиря на брові, помічав хитавицю туману і вгадував обриси венеричного диспансеру за вікном, "питається, чим завинив Василь, під бухом поліз глянути на кордон; зо п’ять літ відкайданив на спецу, себто в тюремній лікарні з санітарами-зеками, з військовими, схильними до експериментів лікарями, обкололи до нерухомості, з пролежнів гнойовиця тече, смердота і мухи влітку заїдають до втрати свідомості; тутай другу п’ятирічку мотає: добряче підлікували інсуліном, остюкувата тривога морозила груди і стогін за стогоном несла в шоковий стан і марилось посічене градом листя на ганчір’яних осиках; добряче, до провалів пам’яті провітрили мізки електрикою; звичайно, звикаєш; Василь заграє до кобилозадої з їжачим писком кастелянші, зносить матраци в прожарку, казав, бумага надійшла з органів, чого турбуєтесь, дяді? залікували до олігофренії, майор під голубими погонами — полковник досі, авжеж, такого злочинця вивів на чисту воду, доказів для тюрми малувато, зате на дурку прописали довік, спасибі за ласку, за молдавське вино, мать вашу..."
Пообік чулось розмірене хропіння; заголив руку і стискав кулачище, ширнув склом до згину ліктя, стис пальці й здригнувся від гуркотнечі на кухні, і скосив погляд на двері: санітар, витягнувши вуграсту шию, гнався по коридорі, згодом турнув до закритої палати згорбленого солдата з лівицею, заломленою за спину. Солдат помахав комусь за вікном, уклався при Миколиних ногах і вишептом загомонів, "за їдлом на харчоблок ходимо, вона з тріпдачі, думаю, доки тута маринуватися без сигарет, підхоплю три пера, переведуть до подруги, звідти щоніч драпанути мона, вона тутешня, сам подумай, хавка, квартира, музон — добазарилися про зустріч, арматурину в кухні відігнув, лізу вужакою крізь кватирку, штани сповзають, хотів підсмикнути і коліном по склі телеп". З ліжкового побічня солдат мізинцем видлубав недопалка, черкнув сірником і ліг на схрещені долоні; уламок спітнів між пучок, і, щоб не сердитись на випадкового нічліжника, безногий пожалів його, "обмуляє боки, на завтра матиме клопіт; кожному свій нетерпець; здрімни, не відлякуй мого ангела на місячному рушнику". Санітар перехилив решту одеколону в прикуску з грудкою цукру, відкоркував графина, гольнув, радісно видихнув лютий дух, "да-а, розпустилася солдатня, завели безпорядок врагі народу: ниньки в автобусі торгашка розквенцяна охкає, давно, кажу, тебе тра згноїти, кругом спецторги, копторги, презерторги, кругом свої ціни, а помню після войни десять сортів кувбас навалом; за одне Йосьці дякую, що налупитися дав, ковтнути дав і чвертки, і півлітри, і на розлив, і один витверезник на всьо містечко; пора якийсь канал організувати, заткнути без бухалова борщохльоби; курей синіх торбу пре і патякає за репресії, вдавило б тебе колосками з дитячої меї пазухи, сучара!", замотав носовичком обслинений цукор і відкишнув принудника, що клянчив порожню одеколонну пляшку, "а в нюхало? подь сюда!", Папуля мовчки поплівся до свого кутка.
Збоку на прогнутих сітках дрімали, однаково підмостивши долонями щоки, здитинілий обмакогонений ручною машинкою енцефалітник Жора і Михайло, поет, гордий першим стражданням, сімнадцятилітній генеральський син, якого батько спровадив на профілактику за небажання вступити до військового училища; Жора доводився лікареві племінником, його немовлям мати забула на вечірці, хмільна, розпатлана, великоока, схаменулась при в’їзді в місто, добігла до лісу, згодом дитина захворіла на енцефаліт і, пошлюбившись вдруге, мати здала до дитбудинку хлопця, котрий і тоді, і нині, коли ним опікується дядько, залишився на рівні розвитку немовляти, мамрав, бився головою об вишуруваний закуток, звідки відтягували на в’язки і змочували йодом шрамисту розтовчену шкіру на їжакуватому чолопку; за нічних чергувань лікар закликав його до ординаторської, підгодовував голубцями з літрового слоїка, а потім блатняки, обступивши вбогу в бахматій піжамі постать, мовби в забавки плескали його по спині, скубли за боки, защіпалися в туалеті і храпотіли гостинцями; "тримає Бог страждущу, чужим прокляттям надірвану душу", подумав Микола, присипляючи дьогтярну тугу, біль за ображених, зайвих друзям, собі, річкам під голубою січневою кригою, "чия ж, як не ця безневинна кров відводить десницю страшної кари?" і на плечі поета поправив ковдру, і нагадав: сірниковою голівкою на клаптях газети записує вірші, напихає зривками подушку і подеколи, розгладивши папір на коліні, для практикантів читає віршовану муку, вони хвалять, другораз обіцяють принести зошита і рейзають до конспектів про манію величі: адін, не будучи члєном СП, іменує себе поетом, проходить курс інсуліну, шизо— френік; блатні навчили в обмін на цигарки приховувати на роздачі збудливий прокопан: до піднебіння приліплювати хлібний м’якуш і, долонею плеснувши по губах, язиком ловко приклеювати таблетку до хліба, вихиляти пластмасову чарочку води, задля перевірки висолоплювали язика і пхикати на медсестру, "дайте спокій, я чесно лікуюся", пережовані з сухим чаєм порошки вивільняли від гнітючого галоперидолу, санітар зрідка витрушував напірник, на витягнутій долоні читав поезію, похмурнів від нерозуміння і носаком черевика згрібав до унітазу папірці, повчав: "пиши заново, пиши про народ, про батьківщину пиши, тоді визнають і випишуть звідси". Кихкотіли і загравали до приятелів дівчата на підвіконнях диспансеру, десь далеко на станції скімлила електричка, Микола востаннє хотів закурити, та боявся накликати гнів наглядача, і думав, "чим далі, тим більше поміркована лють, оберігаючи себе, плодитиме калік, заступників перед суддею: скільки таких, кому кожна днина — тисяча літ і кожен рік — нова вічність, повернення на круги свої, в сутінкове безсмертя".