Радіо, на мить примовкнувши, обізвалось піснею: по роз’єднаних дротах струмкотіла туга, і пам’ять скресала від осуду: в тісній кімнаті з іграшками, сумними привидами материнства, простелила йому матрац, поштарську сумку поклала собі під голову, обкуталась покривалом і, лежачи долілиць, розповіла: всяк одруженням присягається, думає, раз дитбудинківська, раз на пошті працює, раз квартира не скоро, значить, підгуляти жде, по карнизах деруться в общагу, двоє в’язи схибнуло, спиш? наблукався, жалісний, тихий, нехай моя любов вирятує від безвілля. Вдосвіта навшпиньки вийшла з кімнати з рушником на зцілованій шиї, здригнулась під душем крейдяними лопатками, хлопець ще спав і снилось: жінка у вельоні без нареченого входить до храму, від її погляду на латунному свічнику під образом Діви гаснуть десятки благальних, золотосумних ґнотиків, спалахує молитовне різноголосся псалмів, уклінна жінка просить благословення в священика, в якому він впізнає батька, і тоді, тоншаючи, старіють жіночі уста, вельон вицвітає на хустку, під латкастим хвартухом сіріють шиті з міліцейської шинелі валянки: щем незвіданого досі почуття збудив хлопця, і, кулаком затуляючи позіхи, він зрозумів — якщо сон сахається такого кохання, невже утриматись нам наяву? Обшарпаним автобусом дістались за місто, за оксамитову тиховодь озера з вишневими пагорбами: сонце голубі— ло на дюралевих бортах човнів, на мокрих сходинах кладки, на окулярах чорнокосої в сніжному купальнику молодички, що владно сидячи на бороданеві, нігтиками дерла збілілу шкіру на спині супутника, котрий відбрикувався, хижо морщив облуплене перенісся, розтрушував на одяг гарячий пісок; уперше тоді зрозумів свою байдужість до батька, осилив той закон розтліну, за яким найменше добро дається важче, ніж огріх, що владен заїздити до відрази; проте минувшина даленіла за обкорованим на розпалку березняком, і, прямуючи вгору, зрідка перечеплюючись об валуни, хлопець поглядом зціловував павутину на тугому вирізі блузки; тоді помітив за вижухлою галявиною на пригірку дубовий з мідним розп’яттям хрест, запитав: куди йдемо? джерело там, кажуть, воду святили, відповіла дівчина. На обламаному терновинні сизіла баночка з-під майонезу, на дні кринички вирувала піщана каламуть і могутнє соснове пагілля утримувало хрест від падіння, хоча Спаситель, мабуть, втомився рятувати не стільки спраглих, як знахабніло цікавих мандрівників, що на дубовій чорноті мисливськими ножами видовбували марноту плоті, клали нетривке вогнище з соснового сушняку, і хтось проворний витягував остуджені пляшки з покірного срібноводдя, по три штуки між пальців; хтось від підніжжя хреста вергав камені, щоб підмостити над жаром соковиті шашлики, хтось на обвугленому шпиччі смажив опеньки, і дим, ковзаючи схилом до озера, гасив окидь заграви на очеретах, росу на пелюстках лілій — стук дятла розплів правиці, а відірвавшись поглядом від потічка, Олена помітила й білку в дупловині сосни, подумала, що довше вистоїть під нещадними вітрюганами, хрест чи дерево? рудизна обсіченої кігтиками кори засіяла Михайлові очі, коли білка, намотуючи спіралі, зникла між вічноколючої зелені з вибростами, якими лишень буревій торкав розп’яття і знов вигойдував порожнечу; набрала в термос води, а через тиждень парубок влаштувавсь на цементний завод, опісля зміни злямчена під душем зачіска виламувала гребінець: обмакогонивсь під зека, з авансу накупив слоїк квасу, картоплі, поцяткованих гірчицею оселедців, кавуна з вощаною залисиною і будильника, щоб задрімати без усенічного неспокою просліпати зміну — по гастрономах розібрали червоне вино, на стовпах зжовкли від клею заборони спалювати падолист, по телебаченню лікарі радили морквяний сік, на пероні, вздовж приміської електрички падолистяно жовтіли в натовпі спини солдат-партизанів у новісіньких бушлатах, іноді від цементного заводу вітрюган нагортав імлу, невиразні постаті, скинувши в роздягалці окуляри і респіратори, одним духом смальнувши склянку дармової газводи, зникали за прохідною, машина з увімкненим світлом розвозила по вулиці запах ковбаси й горілки від потайки опорожненої і розбитої вантажником чвертки; на автобусній зупинці пил зашморгував шию, і Михайла сліпила прохолодна сталевість, він, заплющений, бачив під мішковиною в ночвах п’ятеро буханців, котрі старий приносив з пекарні, бабця з відра доплітала вінок часнику, брат сікачем у кориті шаткував яблука, пригорщами засипав їх у саморобний прес, налягав грудьми і прокручував лома, по бляшаному жолобку до дійниці радісно цівкотів осінній бурштин, сушиною пахло на веранді з повною скринею жита і найлюбіше було після клубу задрімати на ляді, замість подушки підмостивши портфель і вкрившись дерматиновою курткою, що пахла солом’яним димом, макухою, татаринням, яке слугувало підстилкою за останніх нічних посиденьок на коропа біля ставка.