Збивши на чолопок шапку, Тарас послизнувсь на порозі казарми: смоляна у підвітреній шинельці постать ломом здовбувала сморідний накип на стояках курилки з огнистим, вкопаним посередині, бачком, сніг висікав іскри з недопалка, підвівав полу і танув на дрібних ґудзиках, коли хлопець, затуляючись від хурделиги, тупцяв на льодяному кришиві під ліхтарем; духовики в клубі пробували зіграти "Осінній вальс", крізь вибите вікно кухні валував капустяний пар, на щитах показово зелені воїни вчились витягувати носок черевика, сліпим кроком вибивати з тіла цивільні дрижаки, і місячно мерехтіла до туалету ковзанка, що обприщеним жужелицею язиком злизувала то засмученого нарядом єфрейтора з лопатою, то прапорщика в мужній польовій формі, з колодою порнографії в гаманці. В санчастині Тарас роззувся, замотав на халявах гонучі, вдихнув запах м’ятних цукерок, котрі догризав фельдшер, дмухаючи сигаретним димком на фіолетову склянку чаю, змітаючи крихти вівсяного печива на столі; Тарас простягнувся на ліжку під батареєю, де сохли вовняні шкарпетки, "привів сюди Михайла, температура підкошувала, на змозолених ступнях засихала водянка, бідака підгинав пальці ніг на лінолеумі, боявся ґвалту, звідтоді, як на урочистих зборах сивий з округу підполковник запитав: ну, хохли, ну, зємлячкі, хто прочитає Шевченка? Михайло звівся в передньому ряду, бухикнув: "І золотої, й дорогої, мені, щоб знали ви, не жаль, моєї долі молодої! а іноді така печаль..." — підполковник потягнувсь за графином, поверх золотої оправи стриг юрбу, комбат, затуливши долонею губи, щось бубонів до начальства про опіум, "а ще до того, як побачу малого хлопчика в селі, мов одірвалось од гіллі", не поскрипували портупеї над хижим полум’ям скатерки, ніхто не наказував ні встати, ні сісти, ні навприсядки човгикати довкруг плацу, ні приймати "упор льожа", відштовхуватись від асфальту здерев’янілими в плечах м’язами, "і піде в найми, і колись, щоб він не плакав, не журивсь", годі, годі, розсиропилася хохляндія, замахав підполковник, годі, тепер послухайте про нову кримінальну відповідальність за військові злочини: рукоприкладство, члєноврєдітєльство, крадіжку майна, — пошкріб щетину на борлаку, підтягнув краватку й відкоркував пляшку з мінеральною водою, що сиво збульбашилася на склі. Михайло, обпалений тугою недочитаного рядка, м’яв на колінах рукавиці, здогадувався, скільки ночей випаде біля зчорнілих кучугур за цистернами складу "гесеем", скільки тижнів кунятиме на колесі-запасці в прокуреному автобусі, що тарабанив повз копри шахт на Вітряну гору, де стройбатівці зводили місто, бо під старими бараками просідала земля, стільки породи, вугілля, змарнованого світла коногонок викачали на поверхню; автобус гальмував за бригадирським вагончиком, звідки снігова потерть батожила заспані лиця, і прапорщик дозволяв опустити клапани шапок, чахкав компресор, по долині над побутовками хіміків багряніли при низькому сонці дими, і місто, що згодом пірне в безодню копалень, згасало потойбік ріки з рибалками, котрі буравили лід, вичерпували з ополонок райдужні скалки, за халя— ви унтів запихали черпаки і спинами проти вітру всідались на ящиках; сонце за годину вивищувалось над казаном смоли і закіптюжена солдатня, чортихаючись, везяла квачами каналізаційні труби, клянчила в робітників закурити, щастило зрідка, бо хтось там позаторік свиснув фарбу на складі, бісова наволоч, злодійська бурса, гуртом заганяють крадене селянам, ватагою прожирають, тутай додоми шиферу потягнути треба, хіба ж поспієш, відсварювались вільнонаймані, і одного вечора бураном перемело шляхи до час— тини, рота почовгикала полем, одні в містечку заплигнули до скрижанілого трамваю, другі пошвендяли за гостроязикими петеушницями в кролячих шубках, треті під горілчаним магазином стріляли куриво і потайки прикладались до горловини, збивали бурульки з піддашшя й зажовували лютий дух, заводили Галю, вдячно обіймаючи вже безголосих, добряче захмелених земляків, а на розводі комбат мало не пеньк серед плацу з німою купкою оркестру, весь "лічний состав" видворив на лови утеклих, сніг подекуди сягав вище пояса, зачинялись гуртожитки й гастрономи, світло грейдера завихрювало білосумну невагомість ночі; дві бабці в теплі під’їзду вишептом гомоніли про втечу з тюрми, самотній жінці примарилась золотава риба, а мішкуваті заброди тьмяніли в полоні прожекторів над колючкою, скубли на подертих рукавах вату і потім старанно голились перед "губою".