Поряд на нарах вовтузивсь говіркий, тому і живучий, слідчий, на прізвисько Злидень, за щупку махри нахвалявся походеньками по паскудах, так іменував жінок, яких мав: "до Москви раком не переставиш", тепер заслинений, часто битий, у затяганому об помиї бушлаті, з жолудисто прокуреними вусами і орденом Червоного Прапора на поворозці на шиї, "дрантя, кіно, коробка цукерок і товстий пеніс, от і вкоськав паскуду, — однораз над справою бився, чолов’яга кріпкий, мовчить могилою, то підсобачився до баби його, чорноока, на морді жалісна, убалакав за віник бузку та й пропоную женитись, чому невдобняк? чому в серце запала? чому повіюсь на Північ синоптиком? чому житухи без тебе катма? мужик все одно зізнався, свої показання на очній ставці додаси, та й по всьому! пішла справа по маслу, а паскуду за недоносительство притягнув, бачся, ревнувати почала, звичайно, підлотник, порядні коньяк мензурками попивають, ну, сипніть-но на косячок"; ненавиділи Злидня однаково свої й чужаки; на бічній шконці старий у позолочених окулярах генерал доказував містечковому євреєві, що він сам багатьох орденів Російської імперії кавалер, що ордена Червоного Прапора нема й не бувало в Уставі орденів російських, що, мабуть, пан капітан нап’ялив якогось африканського ордена; дикунство, авжеж, смикав пейсики й поправляв ярмулку єврей, дикунство: пан слідчий запхнули детонатора в стьобаний чобіт, підпалили бікфордів шнур, скалічили, а чим взувачка винна, продали б мені загодя? — дідові ж вдавалося прошлангувати веселіш, особливо, коли на розводі звучав приємний викрик вахтера: лікарі, фельдшера, художники, баяністи, газозварювальники, перекладачі з англійської, крок уперед! Дід мало втрачав од незнання перукарської справи й чужинської говірки, подеколи до обід раював, перш ніж розкушували й цькували собакою до вибою, та якось і він розгубився, опупів од пропозиції: маринувальники грибів, крок уперед! Сам начлаг допитав, де й коли доводилось збирати дари природи, що необхідно для консервації. Дід без зупинки брехав про гвоздику, лаврове листя, казан, сіль і оцет і згадував єдине смакування того наїдку в бердичівському буфеті, млів од передчуття табірного щастя, споруджуючи плиту з валунів і видовбуючи в мерзлоті неглибокий погріб, де охолоджував вариво для командного столу, — зажив безконвойної слави й обносків барського, крутого плеча, дармовим куривом постачав бригаду, хоч блатні платили щупкою золота за щупки махри; опісля літньої зливи поміж беріз одсвітами надії світали капелюшки білих, ще не погризених білкою грибів, земля молодилась пахким туманом і без остраху швендяли пасаті бурундуки, пругкий торішній падолист лагідно вигойдував ходу, гадюка грілась на камені, сурмило сонце над просікою. "За що, начальник?" — "іди, слизняк, милиці державні замаюсив, іди, кажу", стукав приклад, і Злидень, спираючись на костур, підкладкою картуза обтирав піт на обличчі, заходив за колючий кущ, таки відлинявши від примусової праці, повільно наосліп брів за зелену смерть, а солдат, картинно підбочившись і сплюнувши цигарчину, заскалився над пістолетом на витягнутій руці, і дід перестрашено вклякнув за чагарями, перш ніж здригнулася спина доходяги; того ж дня начхав на маринування, був посаджений на хліб і воду до ізолятора, був вигнаний у забій, був осміяний приятелями, які втратили тютюн: справді, чуже життя варте понюху махорки.
А глупої осені снігопад прикидав намети і гримнув наказ прочищати шлях до їдальні та до бараку охоронців, де вівчарки кігтили підлогу й скавчали на ртутні шибки, — обвальна сніговиця скаженіла, падаючи на юрбу прокльонами неба, то один фіолетовий на мармизі, згорбатілий лікар-отруювач присів, аби зігрітись, і ніхто його не шукав, потім привидом вирачкував на подзвін рейки; а дотоді десятники загадали співати "Інтернаціонал", щоб жвавіше працювалося: надірвані голоси ледь розтинали вовкулацьке виття хурделиги, білий пар клубочився, намерзав на спину напарника коростявим царством свободи і велетенський, на все небо, срібний дзвін зависав над натовпом, сатанинсько жевріла за вікном цигарка начальника табору, єдиний стогін біло накипав на держаки лопат, на латані-перелатані рукавиці, на думи про буханець, м’ясну консерву і чай, на сподівання льодистого місяця над верхами обламаних сосон, на здогад-блискавку, що колись це скінчиться, — коли віхола стихла, погнали на роботу: вогнища розігрівали мерзлотну твердь і промивники з лотоками й шкрабачками горбатіли в крижаній воді, до м’яса порепаними руками діставали крупинки золота із шліхом, під закликання наглядачів: мать, мать, мать! давай, давай, давай, давай! а діда знов оберегла доля: поставили канавником, аби по схилу сопки вгору і вниз ломом здобував кригу у рівчаку; окрижанілі валянки не пропускали воду, і дід брів по течії, душа набувала сил, щоб позбутися сверблячки до самогубства, полинути подумки до жіночого табору, довічного помешкання дружини, "діти з ріднею, не плач", "накупимо низку бубликів з маком, тобі пляшку наливки, мені хустку тернову", теплий струм уявного щастя зігрівав випадкове ложе, "поставим свічку, дітей раніш повкладаємо спати", "доки схиляючи голову до плеча, розстібатимеш на спідниці ґудзик, пальцями загашу жар", "зранку в печі до горняти притулю п’ять крумок хліба з олією, натру часником грінки в поле", "діти в житті вискубуватимуть волошки, донька з баклагою під пахвою подріботить до кринички", дід устигав видихнути те, чого ніколи не буде, — по обниззі розмірено шерехтіли лотоки і вівчарка брехала на сову, що пласталася над потоком, — ломом кришив окрайці голубого при повномісячній благодаті льоду, в серце всибірювалась туга, лід храпотів товченим склом і, прямуючи вниз, дід, тоді майже парубок, широко ставив ноги, щоб не шелепнути в стрімководдя, чиєсь кайло зрідка іскрило об валунець і давка, задимлена ніч ширяли над просікою, звідки в оточенні охорони з’являлась нова шеренга; а дід плуганився вгору, до кінця зміни встигав знайти спокій, вибрати сіно з волосся дружини і нести кам’яні сльози до рідних степів, під собою бачити рожевінь конюшини, білоцвіття балабану з чорними зіницями джмелів, обталий вдосвіта віск хрестів на церквицях, бекаса, що тривожно дудонить над байраком, і тільки-но спалахував золотий вінок цибулі під стріхою хати, тільки з бовдура сизів дим і пахло печеними буряками, як за спиною моторошно калатали об рейку, видіння меркли, і, озирнувшись, він бачив: синє кришиво схлинає вниз; тоді без любові згадував село і німу солдатку, що підібрала викинуте з кубла бусленя: жінка їла гарбузяну кашу, і бусленя пробувало страву, жінка скибкувала хліб, і бусленя брало крумку, жінка спала під повстяним укривальцем, і бусленя, сховавши під крило дзьоб, куняло поряд, до весни геть підчуняло, підросло, повагом переступило поріг, бачить, бусли загидили вербу над річкою, розвернулося, рвучким підстрибом підлетіло до печі і звугліло в полум’ї, — "через річеньку, через другую, подай рученьку, най поцілую", під ранок дужче визвіздинювавсь обрій, льодяні вінки марно торгикали берег і глухішала обмерзла рейка.