До траси підкинула поштарська буда; кіт янчав і кігтив мокру сумку, коли Рита зійшла біля вагончика вулканізації: схожий на цигана, засмаглий, мов позаторішній здір, парубок на дротяному ящику терпужив ґуму, з ротатого портфеля визиркували пляшки, білий від солі риб’ячий хвіст і пом’яті карбованці, — обтер об хвартух товстопалі ручища, зубами відкоркував вино і без’язиким кедом підсунув ящика: сідай, в доміно гратимем, осточортіло вартувати дорогу; нема спасу, гаїшникам дай, хазяїнові дай, чуєш, плесну котові портвейну, не хоч, поминаю молодість, жду, коли наспіє убивця друга; чуєш, зіграємо, дуплями чотири кінці закривати, за кожен програш скидаєш дрантя, клич Савою, не бійсь, назад поверну; ґумовим чадом здавалось просмерділа підлога, питво, поцілунки, вбрання на верстаку для розбортировки коліс, мулька з обірваною пружиною розкладачка, розгорнутий атлас на підвіконні, за дзеркалом обвуглені сірники, тиша й стрибок кота за кватирку; а потім крізь сон дівчина згадала сніжну полегкість: за кінотеатром на площі зводили крижаний палац, дротами до стовпів заарканювали ялину, з голубої цегли зводили мур, лілово сяяли вежі за спинами двох втомлених скрипалів, котрі, пийнувши з фляги, за ковзанкою ліпили сніжки для підлітків, ніч пахла бертолетовим димом, і, забуваючи льодяне грайво щастя, вона помітила: Сава поїть вином зв’язаного кота і сигаретою вказує на верстак: живенько нап’ялила дрантя, брись, двадцята за сезон; запхнув за дзеркало надпаленого сірника, зняв кеда і неболяче хляснув дівочий задок, коли з підлоги піднімала кота з мужньо стиснутими зубами, міркуючи: молода, обкраду їхню силу вмовлянь, серпантиновий шелест розірваної обгортки, розкаяних бережуть, особливо розлучені.
Багрянолиций з вусами мушкою майор стройбату, полагодивши "Запорожця", підвіз до військового містечка, в пивбарі носовичком обтер піну на підборідді; знову кидають на Сибір, стрілятиму ведмедів на пельмені, на Вітряній горі добудуємо місто, сьогодні подарунки в коханок заберу і вперед за орденами, шагом арш! Рита милувалася своїм віддзеркаленням, незасмаглою міткою на переніссі, коли мізинцем поправляла окуляри й зблискував перламутровий на зап’ястку браслет, на шиї родимка чорніла зіницею плоті, кіт п’яненько сопів на колінах, зрідка дригаючи онімілими лапами; майор наспівував "вийді на крилєчко, ти моя овєчка, ножік пріготовіл я давно", сигналив до знайомих офіцерів і, відковбасивши губи, диригував головою, "хараші вєсной в саду цвєточки, єщьо луччє дєвушки вєсной, вийді на крилєчко..."; два добродії в піжамах згорбатіли на балконі над грою в нарди, голодні прапорщики тасувалися при їдальні, по вікнах бараків жовтіли газетні профілі відомого мерця, на городі стовбичило пугало в картузі без кокарди, курсант біг до аптеки з букетом айстр, єфрейтор на воротях начищав латунну зорю; майор на два ґудзики розстебнувши кітель, радився з пластмасовим чортом під стелею авто: директриса готелю загнуздала літьоху, винна пару каблучок, італійську косметику, туфлі, Марину із солдатської чайної лікує фельдшер, докомизилася без ванної, дві ковдри верблюдячі відберу, Ліля-кухарка досі винюхала духи, віддасть натурою, а то задарма кров пили холостяцьку! Кулачищем пристукнув кермо, і дівчина згодом ледве встигала кидати на заднє сидіння хустки, вази, вішалку з оленячих рогів, туалетний папір, ведмедячу шкуру, сидіння для унітаза, простирадла з печатками, оберемки коленкорових гвоздик; за вікном купоросна від безсилої люті жіночка сукала дулі, а по гарячій кабіні вентилятор розгонив запах нафталіну і кальвадосу, якого майор вициганив на останній квартирі, подарував Риті розірваний в поспіху ланцюжок, дві тарані і жувальну ґумку; заходила ніч, туман, наповзаючи на густу таволгу по узліссі, злизував над радіатором пар, десь далеко над сосниною різались блискавки, і в короткі маревні миті дівчина мріяла уявити крижану передноворічну фортецю, сичання бенгальських свіч на снігу, хотіла, виплакавшись, забути допомогу чужим покійникам, присягалась відвідати могилу батька, чий невблаганний зір вгадується на заповітній, ласкавій для серця і недосяжній для розмислу, німбовій течії над західним обрієм; чиє лице за думками про насущний день гасне сновидінням — досить глянути за місячне вікно.