Дратівлива мовчанка лишила пожежника наодинці з тривогою: це ж наречена, донька начальника служби нині приходила, сказав, на автобусній через склянку підхопив побутовий сифон, тобі обійдеться, відпочивала з батьками, якийсь час проживемо бездітно, чи кинеш, мила, ну от, лисичка моя золота, моя єдина, цілую край сукні, біжи, оно автобус підходить до площі; і потягнувся, згадуючи розгублений за окулярами погляд: біля морозивного кіоска на пляжі стискала копійки, ставок здоровенний, згодилась човном гайнути на острів, донки розставив на коропа, попрохала з газети стулити пілотку, приміряла, сміючись, пустила за водою, сміючись, навприсядки за вільхою зняла, на мізинці розгойдала лілові трусики, що полохливою сойкою оббили вологу на листі, нагнули гілку до хвиль. За підвіконням свиснула татаркувата Маня Придибаха, і Конопляний облизав туш на пальцях, харкнув за ліжко, витер губи фіранкою і попід руки втягнув до палати гостю; вона, звиваючись від лоскоту, неболяче вкусила аліментника за вухо, поцілувала маківку сонного діда, розкуйовдила кучері офіцера і, тримаючи сигарету на відльоті, сіла на тумбочку: втекла на танці, там такі мальчікі, до туалету тягнуть, будеш пити? бум, бум, бум, кажу, хорова, зробила шпагат, за трьох статтю про розповсюдження не приклеять, коли тиць, дружинник до мигавки тягне, я вгризнула за лікоть, мальчікі поприсідали, я завжди користуюсь успіхом на периферії; донька мовчала без мене, га? Конопляний згадав, що Маня лікується з великоокою від постійного жаху дівчинкою, котра звично татає до чоловіків, по палатах циганить печиво, за що мати присягається віддати до дитбудинку (часті зміни жорстокості на любов, ця ознака розпусти, обривали сміх), і Маня вимріювала заміжжя: економитиму на кліпсах, прибарахолюсь, залигаю курсанта, зв’яжу йому светра, поїдем до білих ведмедів; цокотіла шпицями і білі петлі текли за смоляною в’язкою, донька бавилася за обламаними трояндовими кущами, підкидала клубки, які швидко скінчались, і мати дозволяла розпустити пухнасте, нікому непотрібне тепло, пригадувала залицяння на автобазі в будці диспетчера, рятівне безвілля, першого коханця, що п’яним подихом лоскотав шию, розказав на роботі, яка вона жінка і спалахнуло, роздмухане заздрістю, шаленство охоронців і водіїв, безвусих і бородатих, ревнивих і смаглявих, мовчазних від миттєвої зненависті і жалісно говірких від передчуття втрати, бідових і щедрих на обіцянки супутників, — Конопляний відказав, що ніхто не плакав, і, до вогняних басамуг вишкрібаючи під пахвами леп, під’юдив: ех, Манька, Манька, вискакуй за пожежника та не мороч мені голову; теплиць набудуєте, на ранніх огірках озолотишся, прицоцаний волатиме спросоння про бомби, заляжете на дно — і в торпедну атаку!
Маня відверто образилась і мовчки полізла за вікно, а Конопляний для повного заспокоєння зубною пастою підвів примороженому дідуганові вуса: нехай посмішить на обході лікаря Колегу; то помирати збирається, то жалкує за городиною, що пустеніє в лободі, то пива клянчить, догоди спробуй! Старий, вдихаючи м’ятну свіжість, підходив до лісового озера, вітер обдмухував пилок на вказівних соснових перстах, що показували далі: там татарник при березі зеленими шишечками хилився на очерети, тонко пахло смоляними пелюстками на вербових котиках, корою дуба, холодною м’ятою, чотири пори року зіллялися в єдине літо; він човном долав іржавкувату гладь, рунделиком вичерпував потопельну воду і поміж сплеску весла встигав помітити золотаве від мертвої риби дно: червонобокі карасі злегка погойдувались від плавби і тьмяніли за піщаною каламуттю джерел. Коли хропіння перекипіло в тихі досвітні сни, Конопляний зітхнув за друзями, Сергієм, Савою і Андрієм, що розсиропився по дорогах, часто криком глушив вагання, вірив прикметам, це йому тимчасовість, а нам повертатися нікуди: один шукатиме помсти, другий своє відбідував, осилив вішальницьку лють до людей; останньої степової ночі пастух за кантарку привів коня, на пагорбі допоміг розкласти багаття, Сергієві безнастанно марилась мати: на батькові північні аліменти жила, пропустив фізкультуру, в сінях роззувся, чую сміх і зітхання, сміх і стогін, двері заклямнуті, горлаю, дурний, відпустіть, задушите мою маму! шпінгалет на вікні брязнув, хтось, на ходу обсмикуючи гімнастерку, майнув повз причілкові шибки, шоркав гребінь об розпатлані чіпкі коси: зара, зара, зара гаденя мале! Помітив затиснутий кулаком, а не звично намотаний на руку пояс, затулився портфелем, позадкував, сльози вимерзли від переляку, перш ніж сусідка помийним відром гатила матір по спині, по розквашених губах; на колисковому гаку під сволоком теліпався косо обрізаний пояс, мені голова здавалась одірваною від хребта, проте смерть не заколисала і впослі: мамо, заробіткував суддівством, хто виграє фінальну зустріч, "Спартак" чи "Динамо", хто спер пачку курива з матраца, мамо, хто закладає пісногубому директорові інтернату, мамо, хто на перерві махлює підкрапленою колодою, мамо, слухав скаржників, сплівши руки на грудях, слухав, а тоді тикав прокуреним пальцем: ти мужик, а ти підар, пшол вон! мамо, друзі поплескували по спині, поважали за чесність, дарували цигарки, хотілося вголос читати Єсеніна, плакати, бо ж ви померли, залишивши на суд, бо відпалав вогняний обруч на шиї, мамо, сподіваюсь востаннє відмити клятьбу! амбець, тіло задубло в білій печері глинища, Сава підсунув ноги до стіни, щоб валуном замурувати нішу, тоді, хапаючись за бур’ян, виліз вище, від стороннього ока обсунув ґрунт, полину по схилі натикав, рипнув зубами: розбігаємось, смерть хутчіш переловить самотніх, це й добре. Сич оперед третіх півнів облетів базарну площу, поховавкнув, розігнав ляків, що грілися під брезентом на теплих ще кавунах; два равлики пили вологу з кропивки на прибережжі, тихла на греблі хода браконьєра, гадючилась між верболозів, міняла шкіру туману ніч, і тінь червоноцегляної будови сповзала кручею на молоді хвилі.