24
Снилось: перестрибнувши цвинтарний рів і від села почувши брехіт собаки, поет утішивсь, що звірина під осінь знаходить свій звичний, відмінний од виття голос; кущі ситнягу холодили чоботи, коли, озирнувшись, він не помітив вогнів і не заплакав від спогадів про німу матір, про небіжчика батька: позавчора до хати вшилився посильний, пробіг очима папери при гаснику, закликав до сільради і залізний оскал зморозив страхом бісів, матеріалістів і скептиків, яких цурався по інституті народної освіти, вчителюючи в Києві, блукаючи по степах єгипетськими літами, піймавшись на другій спробі здолати кордон, обпікаючись окропом на нарах Бутирської тюрми, нап’ялюючи латкасту піжаму в санпропускнику Кирилівської лікарні, звідки вивтікав до батьків; тепер знов увижаються підсвинкуваті, вдоволено іклаті, одутлі від лайна біси на гнойовищі за скотомогильником; проглянув місяць: два брати довічно карались, угородивши один одному вила під ребра по держак; і вітер, подібний до чорного кота, язиком піщаної дороги злизував туманне молоко по яругах; "по чреву світла ватаги ходять ситі, п’яні: п’ють кров", кому прочитати? коли в більярдній за пивом зустріти друга? смутитись, що мистецтво безсиле заговорити багряним криком, боротьба самолюбств і замилувань собою, біси ж на пострах рвуть кожного, хто вклякає перед творцем, "два сиві орли клекочуть над морем вічності", нікому з висот апостольських мовити: стережітесь! признайся, що тікаєш від самогубства? геть, відійди, сатано. Ліс обступив світляками окрай болота і на пеньках, а згодом, назбиравши картуз грибів, біля вогню на рогачилні розвісив онучі, спиною зліг на сосну, заходився пекти грибні капелюшки на патику, і страх явився танцівливою юрбою, котра волаючи похідних пісень і бубном гупаючи об лікоть, брела краєм вирубки: в одного за плечем бронзовіла сурма, в іншого з-за халяви визиркував прапорець, ватага кидалась плавом, на новому березі по-собачому обтрушувала загривки, аж здолав сон: вельможні дзвони над засніженими Карпатами, табір переміщених осіб, бровастий службовець на кордоні США і Канади, параліч на Мюнхенській вулиці, останній розчерк олівця в лікарні "Пілігрим Стейт Госпітал"; таки облизалися біснуваті, сліпі поводирі сліпих; проте власна гриза млоїла, менше від долі того, що після нього напише, "сосна стриміє з ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: "аз воздам!"; мільйонноголосий біль впивався цією сосною в майбутнє, роздвоєні шпичаки в падінні латали небо, що розповзалося киселем, — годі пестити думи про обраність художника, якому життя є засланням на глупоту, тому поспішає повернутись на вітряні кола від цвинтарного обрію і вина із сургучевим присмаком слави; вершник на чалому коні пролетить повз подорожнього, пора гукнути на дзвіниці: Батькові вклоняюся своєму, — збудився поет від дощу, розім’яв онучі й натрапив на повалене дерево: в сухому затишку було чути, як дощосіч змиває землю з коріння, по килимах вересу гасить світляків, а вже від багна, порохкуючи і похрустуючи галуззям, чимчикувало стадо диких свиней аби довгими писками визбирувати під падолистом жолуддя; вже козулі вибрідали з ліщинника, стригли вухами тишу, терпкими язиками обторкували росяний мох, вже вовки покидали лігвища, стрибками розминали ноги для довгих перегонів, вже лосі чухали роги об дубову кору, храпотіли вершками осикової посадки, вже в теплому від диму тумані росли опеньки на трухлій березі, вже сови з сучків чатували на дрібну між кротовин здобич, вже лисячий виводок на кілька ходів углиблював нору, вже лісник, повйокуючи на коней, віз до млина крадений ліс, вже бобер на обмілині ліпив хатку з обзелененого водоростями хламу; не дрімала мурашина варта, яку налякав димок пригаслого вогнища; лісові мешканці забували за земне світло, тільки птахи, летючи до вирію, в промивини туману бачили: де-не-де в’юниться слізна течія світляків, морок без серця, без голосу п’є бузкову лісову кров, ніч золкішає, сліпне на зів’ялій мішковині чебрецю, під корою повалених стовбурів; і, заколисуючи звірину, дужче скиглила розчахнута під верховіттям сосна. Чомусь згадав весілля й нахрапистого в новій сталінці Злиденка, що чіплявся до молодої; поет відразу упізнав біса: чуб плакатно вихрастий, очі нелюдським завзяттям пашать, на каблуках підсихає червона глина, підшите шкірою галіфе також у місиві калинових доріг, своя срібна чарка, свій ніж у піхвах на пояску; видно, багато парубків по селах продав цей славний маршалок; затанцювався, хустиною потилицю тре; поет поманив наливкою в графині з півником, спробував посадити гостя під образи й перехрестити, щоб дим пішов; куди там! бочком, смішком увихнувсь між кухарок із гармошкою над головою, діти свищиками стріли на подвір’ї, тільки сліпий сопілкар притупнув на гармоніста: цей перетворить землю на каміння для побиття пророків, це звідси ґвалт про смерчі ворожі, марш, марш вперед, робочий народ, сліпитиме нащадків неокупною кров’ю, це потім милосердний змете тінь антихристів, душевних, але не помазаних духом нічийних синів. Від’ятрилось, розтануло свічкоцвіте мерехтіння на болоті, щезло від приморозку, а чоловік на попелищі зігрів ступні, нагнувшись, витрусив глицю з-за коміра свитки, крізь подерту кишеню налапав за підкладкою пару гарбузяних бубок, розлущив їх і подався на гуркіт поїзда, що десь за лісом засівав каміння тихою мелодією сподівань...