27
Проти сонця іржава курява з церкви нагадувала остюкувату пилюку за волокушею; Віра закликала в гості: пес на утрамбованому котовилі зубами сік блохи, мати на ослоні крізь м’ясорубку чавила в емальовану миску помідори, зітхнула на привітання, на сходах донька фломастером підмальовувала метеликів на зачитаній книжці і по-старечому кахикала в кулачок, благодатний спокій царював над чистою синню серпня, над махровим рушником на умивальнику, коли, дзенькнувши металевим стрижнем і хутко ополоснувши руки, Віра кивнула на веранду під виноградом, що пах молодим вином, — на другому поверсі Ігор помітив: маково над курганом спалахує сторожове світло, містечко урозкидь огортає димкувата імла, ріка засинає в кам’яній, зеленкуватій від моху тіснині, зрідка мотористи пригинаються в катерах під мостом, на сходах жінка пестить бант на голові доньки, що здивовано глипає на чужака в дверях; він казав собі: неможливо побачити дерево вічним, пракорінь за коренем, гілка за гілкою, запримітити давні обламини під новим пагінням, куди воно виросте? неможливо уявити повінь по серпневому річищі, неможливо вгадати обсноване світлотінями серце, то тьмяне, як мороз на листі, то ясне, як брунька роси, що тихо цюкає стрімководь; вона навшпиньки зняла з шафи магнітофон, туга литка тримала впевнений спокій воску, коли схиляючи голову й опускаючи довгі вії, натисла на звукову клавішу й, сидячи на підвіконні, гойднула загнутим носком пухнастого капця; темінь закутка срібліла віковими, намоленими слізьми ікон, ще стіни тримали дух свяченої верби, ще сухі айстри ліловіли на купі книг, ще з "огоньківської" обкладинки над дзеркалом зорив босий Толстой, ще на дитячому ліжку дрімало безвухе зайча, на томику Мопассана лежав навпіл згорнутий журнал "Здоровье", коли хруснули її пальці, "горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла", — жалісна моя, ходім до мене, бабуся на богомілля поїхала, — "під нев дівчина стояла, русяву косу чесала", — присплю доньку, почекаємо, добре, — "ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені", — згодна? житиму тутай до зими, — "більше служить не будете, під білий вельон підете", — осінню легше забути, розійдемося, та й, — "під білий вельон, під вінок, більш не підете у танок", — справді, як тобі, нареченій моїй таємній, стати коханкою привселюдно, — "горіла сосна, палала", — зара викупаю Олю, заберу пошту на вулиці і, може, сходимо в кіно, посидь трохи.
Ігор знітивсь від вдавано привітної усмішки матері, що заповнивши собою дерматинове крісло, боляче охохкнула й натерла духмяною маззю лоб, розпитала, звідки він родом, яких батьків син, помовчала і зітхнула веселіш: сестра хатину оцю відписала, дотоді на Поліссі жили, дві телиці, троє поросят зривали стелю, конюшина порохніла по копичках, така жись, чорна праця від гордощів оберегла, мій преставився, Віра на останньому курсі педінституту малу знайшла, чоловік ревнивий, після армії кинув, бив у хмелю, бідна, втікала на чуже село; а для Олі тутай повітря цілюще, я молюсь безнастанно, таки відпустив, живе мирно, злитись ніколи, на все воля Господня, диплома отримала, по десятці відклавши із стипендії, туфлі купила, після служби застає чоловіка з повією, таке одоробло, брагу вічно по стромах винюхував, прибрала доля, та нове лихо обсіло: мала хворіє, возили оцево на аналізи в область; а ви, бачу, людина серйозна, викохуватись обом минула пора, за клопотами зживетесь любенько; дитині догляд потрібен і роботи непочатий край, сама перу, сама товчуся по господарстві, сама виряджаю до дитсадка, на півставки газетами торгую в кіоску, звідки допомоги чекати, Бог вість? — "ой мамо, знов за своє", — "хіба змовчу пристойній людині", — "ми погуляємо біля річки, добре, мам", під комірцем волошкової махровки Віра пристебнула брошку-бедрика, сутінь пахла глянце— вими змилинами на подорожнику, і дівчата на скелі співали про козаченька, що сів та й поїхав до війська служити, і, коли пісня мовкла, на протибічному березі парубки свистіли в два пальці, аплодуючи, кидали в темряву іскристі пшикалки з коробок сірників.