Ступала попереду, в блимоті засліплених мошвою ліхтарів художник на мосту підмічав зблиск мідних набойок на каблуках туфель, яскраву золотінь заколки в зібраному вузлом волоссі, звабну ліру вузької джинсової спідниці, забур’яненою, крутою стежкою минав запах білого наливу по садках, новий сплеск підголосків над водами, тіток, що зорювали під брезентом на базарних лотках, і ніч схолодніла за рипом хвіртки, — за підсобівкою налапав ключа, вдихнув заспокійливий, ситцевий дух фіранки між стіною і закутом, доки жінка з хапливою турботою розстебнула й стоптала спідницю холодними від роси ступнями, недбалим рухом скинула блузку, зіллялася з ніччю; він цілував родимку на плечі, цілував мокрі від сліз губи, цілував твердішу від денного журавлину сосків, цілував плаский живіт, цілував незасмагло конвалійний трикутник без плавок, а десь проламував хащі й розфиркував по галявині туман білогрудий з могутніми рогами олень, дві відьми з пуховими хустками на попереках чаркувались наливкою приворож-зілля, домовик, звісивши ноги на скрипучій віконниці й лапами стиснувши скроні, заскалив ліве око, аби не осліпнути від нетерпцю, сич вигрівав крила в дуплі обпаленої блискавкою сосни, проти світла над вежею шаленіла в бузувірському танці хмара кажанів, займалось передосіннім полум’ям листя глоду, сивіла в криниці стояча вода, і зір лампади боронив од напасті два стомлені любощами тіла, "чом заплакана, рідна моя?" — "з обласного диспансеру отримала лист, зумисне при мамі змовчала: в Олі туберкульоз; вдома плакати побоялась, сюди прийшла, ой Боже ж мій, Боже, чим прогнівала?", він до хрусту стис худенькі плечі і сотні голок болю закам’яніли під нігтями, по артеріях лоскітно заструмкотіли до серця, і, коли кров вимерзла, ліг на спину, щоб полегшити голос, "зрозумій, зароблю гроші, поїдемо по найкращих санаторіях, заспокойся, благаю", "їдь один, мати взнає і дорікатиме розплатою за гріхи, їдь завтра, коли навідатись, я напишу", "люба, допоможи допомогти тобі", "їдь, розлукою спокутую провину; може, помилка, може, колби переплутали, правда", "жалісна, славна, сиротлива, дозволь побути, доки взнаємо все", "розриватимусь навпіл, ти мені милий і донька не чужаниця, їдь", "знаю, з медом борсучий жир лікує", "ой, горе; вибач це одноденне кохання", "побудь хвилину, дай надивитись", сиділи поряд, лицем до лиця, дитячі сльози на дитячих віях схолодили його щоку, "маєш гребінець?", "розчешу пальцями, ось так, тепер зовсім шкільне дівча", "прозивали лисичкою; дивно, нічого підступного в мені нема", на переїзді уривчато дзигонів дзвінок перед Ворошиловградським поїздом, і місяць маслянів на відрі, коли, провівши жінку й сидячи на цямрині, побачив чорну, мов обкорована береза, вежу над сонним розгубленням степів.
28
Спросоння чув: бабця шкребе сковороду ножем і виполіскує теплою водою з чайника; металевий звук кігтив груди новим забуттям, доки в передобід помітив крізь прохил фіранки: хазяйка пхнула до трьохлітрового слоїка посипану сіллю цілушку хліба, пішла до сусідки по молоко; тоді художник спакував до спортивної сумки дірчату мильницю з торохким змилком, станок для гоління, куртку з чортової шкіри і сказав собі: звідтепер кожна година розлуки, кожне випадкове на осінніх дорогах добро, кожен видих милосердя до стрічних людей власкавить долю до дитини з нестерпно старечим бухиканням; було важко озирнутися по кімнаті: постіль ще тримала запах лободи і солодкого поту, а подушка вже висохла від її сліз, — до ранку його катувало безсоння, за вікном тремко, ядуче сокотіли цвіркуни і далеко за обрій мигтіла зоря за зорею, по провулку з лиховісним виттям, з багровим смолоскипом на кабіні прогналась пожежна машина, пилюка вільго запахла дощем, однак ні крику юрби, ні пострілів черепиці під струменями бранспойтів художник не розпізнав у ворохобному пустозвуччі, коли вийшов на ґанок курити і всахнувся від доторку кажанячих крил, що з капустяним тріском черкнули брову, обірвали павутину над газбалоном, ламкими тінями загидили тісноту сінців і різонули ніч за порогом; на тарілці з олією кіт догризав хвоста оселедця й шкодливо ждав миті, щоб шаснути в дверний прочіл надвір, дві нарум’янені цвітом папороті відьми гилили консервну бляшанку до вокзалу і там обмулювали боки нічліжників на валізах, біля урн розвівали соняшникове лушпиння, збиткувалися над стрільцем у мотоциклетній колясці на платформі, скубли комір його бушлата і навівали злодійські сни; білогрудий задиханий олень по коліна в бездонному озері гамував спрагу, ясени вмерзали в оранжеве небо і по сусідству дід клепав косу в засохлій під пругом траві, рибалка ладнав торбу макухи, до велосипедної рами примотував вудлища, тиха в скорботі за відбуялим цвітінням земля німувала, лиш зрідка цокала защіпка об кватирку, й Ігор заледве вірив, що серце до світання вимолить муку.