На клумбах доцвітали троянди, і барабан озвучував церковні стіни, під линялою парасолею тітка торгувала пиріжками й компотом, дід котив до базару тачку лисобоких кавунів, пил осідав за шахтарським автобусом, і дівчата, затискаючи носи, підмітали шкільний майдан; за вітриною кіоску тітка розкладала газети, і відмінний від учорашнього, покаянний сум зміцнив бродягу, що почував себе старшим на десять літ і під скрегітний тріск гравію на вибоях забував те миттєве сяйво художності, те дороге, зрозуміле тільки митцеві, творче прозріння духу, той геніальний смак полуничного вина в ресторані над Доном, елеватор над хутором, синюваті з прозеленню горобини подвір’я і зрідка криті очеретом хати, розпластаного міднокрилого орла на пагорбі при в’їзді в станицю, гінку, рожеву цвітінь чортополоху над полиновим туманцем кургану, станичника на коні і жінку з обмурзаним циганчам на руках, ватагу, що плавно витанцьовувала під гармошку повз сутінковий готель, підлітків, з якими по очеретах вибовтував щук і пригинався від рибнадзору з молочною фарою на носі човна, діда Зосима, котрий взяв на квартиру, замість себе поставив до горілчаної черги, потім навчав ловити сома на смажене курча, запах глиці на маслюках, тугу за батьківщиною; забував однаково, як і дорогу до аулу Хурзуф, чуби горілого лісу на скелях, двох веснянкуватих хлопчин на віслюкові, біля якого сфотографувався на пам’ять, пахучий пухкий лаваш і легку випивку просто неба, забував, щоб стати буденно кволою людиною, щоб хоч трохи полегшити ниття під лопаткою; забувалася молодиця, що в поїзді за в’язанням приказувала: якого вони собаку тримають, сім курок зарвав, кабанові одгриз хвоста, з одною теличкою в союзі, отако лигне за два рази відро помий, за малу крихту мене не зарвав, таке-то гостювання в дітей! — тускнів на дзеркалі спогадів общетинений, хворий парубійко на нічному вокзалі Дніпропетровська, бідний доздоровкався на свою голову з старшиною, підмели, та й; зникала граційна великоока студентка в синьому береті, в білій курточці, самими пальчиками помахавши з автобуса, — хотів навмисною тратою святого вогню задобрити втрату єдиної, що проти волі обох зірвала цей каменепад, хоча сподівалась повернути простір злагоди: побережи, Господи, крутий поворот і пінисту гримотливу ріку по Учкуланській розщелині, життя, що хапаючись за кожен виступ, жде обвалу, сонного дядька з бамбуковою палюгою на колінах, пса з обережно задертою лапою біля вівчарні, сонце крізь зливу, димок над халупами в живиці на стінах, Господи, укріпи в мені спокій творця, не дай забути глибокі на острові радіоактивні сніги, покинуті, вбогі шахтарські бараки, грузьке місиво під черевиками, коли розлякуючи щурів, штовхав ліктем обпалені, подовбані двері без петель і просив закурити в бичів, що на солом’яній підстилці розігрували в карти, кому сьогодні здавати кров, кому їхати по чорнило; Господи, побережи в пам’яті сухі зазубні породи над шляхом, високу кабіну попутного "КрАЗа", звідки бачиш весь осонцений виднокіл, вінок сіянки під причілком, деко гарбузяних бубок на повітці, кущ перелок, що горить під вікном неопалимою купиною осені і в морозній імлі засинає бинт на хризантемах, котрі мати на зиму втеплила кізяками, відтак обсипала попелом, спить у кавунячій долобанці скрижаніла вода, яку дві качки марно довбуть спраглими дзьобаками, спить на дні тазика руде брикетне кришиво вкупі з вугіллям; Господи, приспи божевільну тугу і втримай на льоту! — по дорозі на вокзал під ногами хижо тріскотів гравій.