Байдужість, з якою читав "світ мені чорно запнутий, на ніч віконниці затуляю, аби спросоння не кинутись за вікно; крізь сон закричу, мама поцілує, плачем тихенько, аби Олю не розбудити; сказали в диспансері, що легені згояться, зараз відвар медунки п’є, на скіпку висохла; на вихідні гуляєм по парку, на залізних оленях катаємось, крихтами годуємо ручних лебедів; від липких чоловічих поглядів бридко, одне на умі; на свята подруга підбивала до ресторану, без замороки побачень простіше простого; напевне, обабніла геть, бо змовчала, давай доньку на коліні гойдати, ось і тепер тобі вдвох відписуємо, пам’ятає за сивого дядю; головне: довідувався Тарас, чоловік перший, казав, що зняли психозну статтю, забирає до Києва, пити покидає до виздоровлення малої; вибач, батька не замінить ніхто; польові гвоздики у вазі з колосками горять, мов живі, цілую, будь поміркований", байдужість горбатіла тінню режисера за спиною, нашіптувала, що нікуди нема вороття, присоромлювала навмисною безпам’яттю про лікарняного друга, — доклигав до коморки за площею Мічуріна, простягнувсь на матраці під замасленою ковдрою, яку скульптор стелив, ремонтуючи авто, замість простирадл слугували паперові мішки, до підлоги примерзла кавуняча скибка, від снігу повужчали дверні шпарки, гидка сирість змусила увімкнути електрокамін, що випалюючи кисень, огортав чорнотою задухи; спіраль двоїлась, подібна до клубка ситих дощових черв’яків, які точили розм’яклу землю, вогке ганчір’я за стояком умивальника, безрамні картини біля хиткої ніжки стола, слизькими п’явками прикипали до тіла, рвучи вузькі судини, звиваючись від млосного струму крові, по артеріях повзли до розбубнявілого на останньому видиху серця; і, прокинувшись, від дзиготні відігрітих мух, почув: звискують на повороті трамвайні колеса, з дерев опадає мокрий сніг, хтось черкає сірником і бухикає за першою затяжкою, ополудні гупнув об табуретку плескач відмокрілої стелі, запахло глиною з кізяками, під вечір мухи налипли на кавунячу скоринку, зранку під ногами перехожих позліткою затріскотіли калюжі, малинова в сутіні спіраль під столом виїдала повітря; думки поволі відтерпали на третю добу, коли лежачи горілиць, покрутив радіо: нічна служба "Голосу Америки" передавала вісті про диякона, чувся копитний стукіт обходу по палатах і повставали з пам’яті розламані на переніссі окуляри з мідним кільцем, голос, що застерігав від образи Бога в собі, від двомільйонних лженаукових потвор, від псевдокультури, яка завдяки рятівному цинізмові сатаніє сімдесят вавилонських осеней: нехай печаляться ті, хто плодить печаль; остерігав від нещастя свободи, котра прикатовує до повсякденного вибору, і ніколи пам’ятати Творця, коли нові хмари надходять слідом за дощем і настає час, про який скажеш: немає радості в ньому! згадалось одутле від довгого неприродного сну лице служителя храму, терпляча, завжди здивована усмішка в черзі до перукаря, котрий по понеділках наказував розпарювати щетину, білохвостим помазком пінив мило в бляшанці, гострив об ремінь притуплені леза, недбало кидав на коліна вафельного рушника, зрідка косував на одеколон на підвіконні й задобрював хворих анекдотами про Чапаєва; "давно могли дременути разом, покинь ці сумніви, диякон покладається на милість долі, і що йому порятунок у втечі; годі, він своє дотерпить для справедливості німих, чиї благання висповідає перед горнім престолом"; по радіо взялися зачитувати бюлетень розшуку родичів: якийсь Петро, чию названу матір кликали Варварою, запитує за брата Андрія, якийсь батько, уродженець Дрогобицького району, хоче отримати листівку від синів, "кругом однаково розгублені серед однакових згуб; дехто ще сподівається, а ти стомлений, ти забув покликання витворити надсвідомість і з’єднати над річкою крейдяні береги; за самолюбну скорботу будеш покараний ти", — жах паяльною лампою різонув очі, випалив серпневу барвистість волі, відтак сльоза запекла образами санітара, тоскною, принизливою несвидючістю від таблеток мажептилу, "свіданками" з мамою, прощанням крізь кухонне вікно, сном, бо врешті забувають і забутих провидінням.