Ніщо не боронило від туги за райцентром; досі вікно молитовного дому замурував іній, мати на самоті опалює одну кімнату, досі рибалка з ящиком за спиною скрадливо пробує лід, піонери піском посипають ковзанку, досі бабуня переписала молитвослов і під лампадний блиск на фіранці почуєш: "недуга найдена, наслана, надумана, нагадана, недуга вітрова, водяна, земляна, я тебе виговоряю, на сім вітрів відпускаю", чути приємний доторк ножа до гарячого лоба, до гарячих грудей під розхристаною сорочкою, "я тебе виговоряю, на сім вітрів відпускаю, тут тобі не бувати, крові не спивати", дужа, дарма, що стареча, рука підводить голову до кварти трав’яного з медом відвару, "я тебе висилаю на моря глибокі, на гори високі, де люди не ходять, де дзвони не дзвонять, там тобі нагулятися, з братчиками повидатися, амінь", спалахи свідомості повертали до комори, і вогняний спіральний черв’як зрідка тускнів од протягів, "правду казав диякон, що надійде час, коли сам запросишся до лікарні; доки заважати існуванню нормальних людей? внормованих ким? головне розв’язати світ жінці, любій жінці, чарівній жінці, не бути тягарем", — на четвертий день змусив себе вийти на світло, край площі завернув до пивбару: над кістками розламаної риби лунав голос циганкуватого майстра з будки вулканізації, бракувало посуду і тому декотрі пили з молочних пакетів, пили з дволітрових банок, пили з консервів з-під томатної пасти; Ігор зіщулився, витер носа підкладкою курточки, звів коміра й закурив у рукав, циганкуватий торочив плюгаві історії про гостей при дорозі, перехопив погляд сивого: "що, й тобі закортіло, здихляк?", художник озирнувся, щоб побачити, до кого звернені слова, тоді, зрозумівши, плюнув і стомлено обтис п’ятірнею защетинені вилиці, здригнувся від перегарного диху, — Сава припізнав пам’ятного від київської пори знайомого, правда, тоді бородатого, зустрів на сходах однієї криворилої, своєї матері, по п’янці вибовкав Андрій, таки так, оце, значить, батько, татусь, благодійник, праотець, корінь роду, ти диви, смикається, остання чухавка напала? тримай дяку, порятунок від дрижаків, кинь здивовано зирити, пізнаєш, як покидав мене напризволяще? — художник, долонею оберігаючи зір, устиг помітити крізь пальці: в жилавому кулаку зблиснуло щось подібне на скальпель, мовчанка юрби обпекла болем, лезо, тихіше від спалаху павутини, сікло виріз благенької сорочки, сікло груди, сікло зсудомлені над чуприною руки, а пам’ять художника чіплялася за деталі: от спурснув за пояс алюмінієвий, подарований дияконом, хрестик, обрізало шовкову нить, от кров гаряча, хутчій засохне, відійти до стіни, сісти на підлогу, міцніше ліктями стиснути живіт, дурна дитяча думка, що киші полізуть, оно посеред дороги зупиняє таксі, нехай біжить, від себе тікають тільки прокляті, мигавка виє, це підлікують і не минути психушки, радій, тепер все одно, виклянчити аміназину і спати, спати, спати.