ала, по слідах чоловікових зникла за ясенами в тридцять третій зимі, тітка своїх насилу доглядала, нігтями з шпарин столу видлубувала здерев’яніле тісто; нищечком пухли; звичайно, ніхто не метнувсь за дівчиною, коли циганва від хати до хати полізла: десь поцупити охлялу на сідалі курку, десь розварену на кисіль, гнилу картоплину; правда, тітка накинула на Валині плечі свитку, засокоріла: стрінеш батька, напитаєш на хуторах маму, чого, доню, лежачи, смерть приймати, в ямі належимось, — краєм ока дівчина помітила сестру, яку згодом бригадир відтарахтарить до тюрми; циганки в квітчатих спідницях трясли сережками й відсварювались від сільських молодиць, що підбочені й люті кричали: а нех вас трясучка об землю розіб’є! — ціхо, стидомирниці, — відказувала котрась циганка, ополоником знімаюччи шумовиння з м’ясного варива і випускаючи під лоб тютюновий димок, — ціхо, дурні! циганчата увихались поміж ворогуючих сторін, за соромітні частівки клянчили по пару копійок, чоловіки обсмикували атласні сорочки й отавою змахували попіл на чоботях, походжали півнями між багать, між ковальських міхів, між барвистих наметів і до смерку не мовкнув, не тих дзвін молотків об похідне ковадло, — вона благала Заступницю біля шатра, куди за лікоть підвела стара циганка: багровосмуглий, зморшкуватий на лобі бородань сьорбав липовий чай, під кожухом, на голому тілі дзенькало дванадцять хрестиків: ану, обернись, ану, стань отуто, покажи зубки, поцілуй руку, мирова дєвочка! поплескав по голові, аж хустка збилась на очі, проте вона забула страх, ступила до пропахлих кіньми людей під зоряним небом, доки бородань, підперезавшись, поправив намисто на грудях циганки: навчиш гадати, замовляти кров, ворожити, вишіптувати бешиху, тоді поглянемо! парубки кліщами опускали малинове залізо в жбанець води, полою засмальцьованої сорочки дитина виловлювала з казана дрібні кусінчики здьору; поки кухарка вказувала на підводі місце для сну, довша неба й глибша ріки дівоча пам’ять облітала колгоспний сад, де вторік трусили сливи за копанкою, підходив дідуньо в безпогонному кітелі і збирав розкидані невдалік від сторожки торбинки, порпався за пазухою: осьо грушок вам приніс, сідайт побазікаємо, як там школа? стоїть ще? самотній, мов перст, дідок не відлякував ні старих, ні малих, казав голові: голубе, всього не винесуть, зазимую тута; тобі тільки сніг сторожувати, дорікав голова; не скажи, голубе, зайців тра нагонити, гризуть анафемські кору, ох і гризуть; отож дід, сидячи на кротовині, простягав ноги, обдаровував спасівчанками, а криволапий, німий його цуцик ласував медовими сливами і, витягнувши писка, спльовував кісточки на лопух, сторож зітхав: голова мене сварить, колгоспники лають за недорід, цуценя скавчить, горенько мені, горе! діда судили за "врєдітєльство", школа закрилась, бо вимерли вчителі, на Різдво сходили два лиховісні сонця над хмарами, який зараз місяць над озером? там, церква пірнула і дзвони скликають на правду велику: візьміте золота й срібла з фараонової казни, приведіть рідню з пустелі голодної, — крізь сон благала помилувати, прокидалась від дзенькоту збруї, коні попасом по канавах щипали траву, старий циган давав до рук згребло, щоб вичісувала реп’яхи з грив, сам обмацував упряж, мастилом із міхурця везяв натерті посторонками боки і цілував зірчаті лоби жеребців; знов колеса намотували дратву тванюки, знов за обпавутиненим віконцем кибитки під линялим верхом половіло марево, знов бовваніла на пригірку бортняна сосна, знов циганка здавала гадальні карти, знов селяни горбатіли під клунками домашніх скарбів, кидаючись від обозу, і якось Валя побачила простоволосу, поверх кухвайки обмотану хусткою тітку, що заковізла в канаві, за плече торснула тіло небіжчиці: зрятуй мене смертю своєю, мам! гарапник колючим дротом різонув по ногах, "тікати надумала, брись, кажу", за халяву чоботиська бородань запхнув нагайку, яка в такт ходи гадючилась по мокрій глині; помилкова радість степів німувала під попелястими небесами; люди йшли старцювати до Києва, сунули за лісовими ягодами, брели на шахти, клигали топитись без сторонніх очей, листяні вихори поводирювали сліпих, блакитнів спів жайворонка, цвіло жито на стрісі, пори року покинули світ, і вона украдьки кидала солому на жухлий, вигорілий спориш, щоб знайти по золотому сліду шлях додоми, — отаборились на безлюдному хуторі, постягували з горищ змійовики, житнім тістом обліпили покришки на казанах, давай самогонити, давай, обнявшись за плечі, бутіти пісень; дівчина до погрібника віднесла гранчастого бутля, метнулась навтьоки попід тинами, таки піймали й каблуком наступили на косу: а пшоно жерла! а грілась біля вогню! а растаку твою і перетаку! смерділо дьогтем, тобі блювотиною, коли везли впоперек сідла: циганчата зраділо хапались за стремено, і по головному наметі тліли відблиски кінського жиру, що палав у черепку; потім над’їхали лісовики у смушкових шапках в яглиці, за ковбасу вимінювали настояний на кураках самогон, згодом прольоткою зачастив енкаведист Злиденко в портупеях навхрест, брав данину горілкою, обсмаленими курами, антонівкою в розмальованих кошиках, новою, обцяцькованою золотом збруєю, за полиновим пустирем дико горланив "Красная Армія, бєлий барон...", паляв із маузера по воронах на ясені, а Валя, вдихаючи пекельний дух смалятини, підмітала пижмовим віником пір’я до триноги, допомагала варити любисток для купелі; за греблею ухкали сичі, бородань щупкою жару припалював люльку, і, засинаючи на возі з пучком соломи, вона бачила розвіяний по всіх усюдах дороговказний вогонь, чула далекий подзвін від лісового озера-безодні з рубленим храмом на дні; глибинні потоки розгойдують язик дзвона: гуде від підземельного холоду мідь, туман нагадує тремтячу, змилену шкіру на лошаку білої масті, від судомного дзвону в’яне зозулинець і гаснуть сни, — плакала безголосно, ще не відаючи, як ковбасники проламали обухом голову батькові, як сестру спаралізувало в тюрмі, як мати гибіє в саманній халупі, в колисці під сволоком гойдає кошеня, доки кіт янчить, доти матінка плаче, коли кіт замовкає, мати здрімне: суху, згорбатілу на ослоні, сусіди знайшли, поховали серед могил, що дибились над могилами; вона плакала серед Бог вість якої зими і вдихала пріль злежаного в шаньці ячменю, цигани час од часу обкрадали вимерлі села, гнали горілку, забували за дівчину, що згадувала бачені по світах подерті нігтями, одутлі від пухлятини, примерзлі до столу обличчя покійників, за жодним спогадом не впізнавала рідних лиць, слухала видзвін, обв’язувала й стягувала хустку на розповнілому попереку, немов зашморгуючи немовля в собі; таки за третій раз вивтікала, за скрипом хатніх дверей ікона Заступниці впала на діл; вона зліпила образ вишневим клеєм, встигла нагріти баняк води в печі й обродинилась Михайлом, батьком твоїм, що заблукав по дорогах солом’яних...