бабця обскубуючи під плотом нагідки, буденно зраділа; "о, якраз обкосиш межу, бо геть забур’яніла"; поки до рейки виклепував косу і стріпував іржу на колінах, знайомо запахло димком керогаза і здьором у розігрітому щавлевому борщі, обідаючи, слухав, ніби до матері засватується Антон, ще ветхого завіту парубок, по калюжах до суглинку примерзав, доскіпський, уїдливий, ласий на крадене та на хмільні пригоди вантажник паливного складу, батько Степана, — за вигоном бовванів ліс, звідки ріка гнала по течії вузлакуваті корчаки, гіркоту глиці, обламані стебла приворож-зілля з дівочих рук, що мили в струмках крохмалисте туге коріння, — слідом за харчанням комбайна по завулку огніздився бензиновий пах, почувся регіт дядьків, які з кишень комбінезонів витрушували копійки, сунули до кооперації, і безталанний дзвін чомусь нагадав бабі старшого онука Миколу, котрий підпасав череду на галявині, ріка пересохла, оклени лопотіли по мілизні, довга, замазана мулом гадюка здалася в’юном, що, обмотавши правицю, жигонув вище ліктя, а хлопець трусив рукою, янчав од жаху, потім до пухлини клали товчені ракові шийки, миколайчиками від переляку поїли; з сичанням погасло полум’я керогазу, і Андрій попросив розказати про рід Холоднючки Зої, знаєте, ба’?
диво що так, то слухай: на горі пан Рачковський жив, коли ж почали присікуватися, стара Холоднючка відкупила в нього корову Саньку, така мура, дійки, як морквини, удойна вопшем, ми свеї первістки позбулися за першої війни, гостювати вчащали: наллють молока з пінкою, п’єм, аж прицмакуєм; пан, правда, вибравсь по-доброму; гайдабурили собі по порожніх хороминах, на стінах жовті горби, комусь приспічило, по підлозі ступаки білої глини, а Холоднюк, забула сказати, за панського конюха був, пригнав од маєтку пару гнідих коників, потягнув хомута з ремінною супонею і дзеркало, більше від хатніх дверей, боязко залишати серед подвір’я, блудний люд швендяє, що вороння по ріллі, насилу дзеркало до хліва впхав, спер на ясла, чує досвітком: корова бутить, може, здуло? господар заскакує: дзеркальні скалки по соломі іскрять, певно вздріла себе худобина, як стій та дивись обірвала налигача; а порозкошувала біднота єдиним обнадійливим сном! ще й на нові землі заперли; стара на горищі вспіла заховати сімейну фотокартку в іконній рамі, половою притрусила, наказує хлопцеві, гляди, дістанеш зі спрату, коли за новими хмарами обагриться престол диявола; по війні якоїсь суботи бачу: син той везе сліпу матір на драбиняку, людям кланяється, вдома розправила загнуті кінці фотографії, забалакувала до кожного: ти, Іване, за дівулю побився, вилами прохромили, ти, Антоніно, злягла на виселці, під повіткою похована, на цвинтарі ґрунту забракло, досі хреста на розпал обламали шинельні христопродавці, тобі Петре, впечінилася, казав, шахта, голівоньку розчерепило, назаробіткував мені сліз, чию землю з-під споду продихуєш? нехано досліпаю, прийду, звідти ніхто не дістане! доки парубок метнувся в долину за оберемком їстівної рогози, мати захолола, відспівали селом і впослі громадою послали хлопця в науку на священика, — підсікаючи на межі полин, Андрій дивувався міцноті бабуниного характеру: вік звікувала без нарікання, оберігає свою латку городу і, ледь відзимувавши в матері, тікає сюди на пагорб, мабуть, згадує пору, коли на сироватці розводила тісто в довбаних ночвах і під лляною укривачкою ставила при теплому боці плити, вдосвіта вимітала піч надсмаленим гусячим крилом, черінь кропила і посипала буханки кмином із троєперстя, саджала їх на капустяні листки, пухкими скибками обдаровувала їдців край столу з мучними променями між дощок, вишкрібала ночовки з пречистими сльозами на очах, погідний спокій ріднив сім’ю, і старший спаковував хліб на дорогу, вирипував кминну теплінь всепрощаючої злагоди, і чоловіки мало різнилися від жінок пошуком ласки, забували стару в безголосій хатині, забували себе по запійних бараках, на випадкових простирадлах, що пахли однаковим відчаєм лободи, по плацкартах, де гармошки між тамбурів скиглять снігом і димом, вічним запізненням і дрижаками злопригод, ганебним горем і сміттям на совку провідника в затяганій майці під кітелем: довічно прощальні вагонні марші з цинковим присмаком крові, з смердотою пітних гонуч, коли знають, чим бити, випалювали крик повернення в горлі, доки вдихнеш на вокзалі знайомий дух від хлібних ящиків на пероні і помітиш далеку приреченість грози, що наповзає на півнячі гребені каштанів над станцією.