Рана була важкою, куля влучила ззаду в стегно, і хоч кістки не зачепила, але й не вийшла. Вдова промила й продезинфікувала рану, сказала:
— Їй до лікарні треба.
— Ні, зроби ти, — Койот ніколи не був ані дипломатом, ані хорошою людиною.
— А де мій Ілля? Де мій хлопчик? — вдова почала нервувати.
— Вовки з’їли, — раптом озвався Фімка-ідіот з куточка.
— Тіпун тобі на язик, чума! — але вдова знала, те, що городить Фімка, він підслухав у Бога.
— Його підстрелили ці менти, коли ми тікали від них. Вони знайшли нашу «Таврію». Тепер треба тікати своїм ходом. — сказав без поблажок Койот.
Вдова, як стояла, так і пішла в куточок і сіла сидіти. Не могла вона цього зрозуміти — ну як так, що все пережили, що й під міліціонерами та їхніми звірськими порядками вижили, що й ґвалтували їх, і били, й майно забирали, і вино їхнє пили, й напасть страшну на полях пережили, і людей їли, й одне одного вбивали, й Гєну її з’їли, а Іллюші її тепер і нема. От усе це нащо було? Кому воно треба було, якщо нема тепер сина її, як і чоловіка її? Нащо вона все це пережила й ні разу не вбилась, не встрелилась і не повісилась, — коли нема, нема її Іллюші тепер ніде. Ні в полях заражених, ні в лісах далеких, ні у водах глибоких, ні в небі високо, ні в вогні, де гаряче, — ніде-ніде, ніколи-ніколи вже не побачить вона його. І от сидить вдова, а в голові пульсує «НІ-КО-ЛИ». «Коли я побачу Іллюшу ще раз?» — А відповідь одна: «Ніколи».
— Усе, нам треба йти, — скомандував Койот.
— Слива?— Свят тримав дівчинку за руку, що потроху холола.
— Та здохла вона вже, чи здохне по дорозі. Їй казали — бігай зиґзаґами, їй казали — тренуйся і бігай швидше, ми їй все це казали. Не дівчинка вона тепер, а вовк. А хороший вовк — живий вовк! — Койот визвірився й ошкірився, шерсть на ньому стала дибки, хвіст піднявся трубою, вуха гостро стирчали, зблиснули дві пари очей — зелені Койотові й чорні вовчі.
— Не смій так казати! Ти не головний, — Свят огризався, але відчував, що програє, якщо вони зараз зчепляться в сутичці.
— А от якраз і головний. Ми йдемо. Ву, М’яв, Ґрізлі, на вихід!
Малеча натягла на обличчя вовчі пащеки, дивлячись на світ крізь продірявлені очі колишніх потужних тварюк. Трійця підтюпцем побігла до дверей, подалі від напруженої атмосфери. Койот і Свят стояли навпроти й давали один одному зрозуміти, що жоден із них не відступить. Слива промарудила у своїй перехідній реальності: «Вууу...» Та не встиг Ву озирнутися в усій повноті усвідомлення своєї зради, як двері відчинились і до дому заскочив Валєра з рушницею.
— Куди зібралися, сучата?! — закричав він.
Ву стрибнув на Валєру, але той його миттю пристрелив. Маленьке тільце віднесло розривом углиб дому, якраз під ноги вдові. Вона подивилась дивним таким поглядом на малюка Ву — на животі в нього було коряво намальовано хною, яку діти вкрали в неї, сонце, таке криве сонце, не кругле, а еліпсоїдне, а в його центрі розросталася чорна дірка з венозної крові, чорної, як і все на цьому світі. «Іллюшенька?» — просвітлівши, наче вбите сонце на животі Ву осяяло її, вимовила щаслива вдова. «Сонце моє, а я була подумала, гріх яке страшне подумала. Ну нічого, ти на ручки до мене йди, а коли тато прийде, то сядемо їсти», — вдова присіла біля тіла хлопчика, потім взяла його на руки, всілась назад на табурет і стала малого вколисувати.
М’яв та Ґрізлі відразу вчепилися з обох боків у Валєру. Ґрізлі вгризся у вухо і рвав його з усіх сил. Койот кинувся відбирати у Валєри рушницю. А Свят, що стояв напохваті, віднайшов очима ножа і, схопивши його, кинувся на міліціонера. Валєра відштовхнув Койота ногою в груди й аперкотом прикладом відбив підборіддя. Однією рукою скинув у куток М’ява, так що малий вдарився головою й знепритомнів. Тут же вистрелив у груди Святу, що той лишень встиг у біцепс Валєрі глибоко ввігнати ножа. Ґрізлі ж Валєра вгатив у стіну, ще й придавив своїм тілом згори. В кутку сидів Фімка-ідіот і плакав: «Не нада дітей, не нада, вони ж квіти, квіти-діти, не нада дітей...» Потім Фімка кинувся до Валєри в ноги й став його благати: «Не треба, сеньйор Помідор, не треба...» Але Валєра пнув ногою Фімку-ідіота так, що той перевернувся через себе разок, а потім другий. Мент підняв за ногу непритомного Ґрізлі й потряс — вовча шкура не спадала, зате з нього висипались пожована жуйка, фантик і якісь сплетені гілочки. Тоді Валєра взяв і потягнув хвоста на себе — збирався зняти шкуру, як плаща. Але шкура не давалась. А на третій раз сильного смикання Ґрізлі завив і прийшов до тями — він почав одразу ж вириватися, дертися, битися й кусатись. Валєра кулаком вирубав малого ще раз. Потім сів, поклав вовченя собі на руки животом униз і став роздивлятися, як воно все у них пришито. На своє здивування, він не знайшов ніяких швів чи стиків. Ніж стирчав у нього з біцепса, розумніше було поки що його не витягувати. Й тоді Валєра пригадав свою любов до тортур і знущань та почав здирати шкуру з Ґрізлі. Ґрізлі завищав, нелюдський звіриний крик рознісся селом. Сонце висіло низько над горизонтом, у будь-який момент готове провалитись у пекло.