По дорозі, вже в синяві ночі, Саня знову побачив Голову без голови, яка, як і раніше, артикулювала щось ротом.
— Що?! — раптом випалив знервований Саня. — Кажи по складах!
І Голова став напроти міліціонера й почав повільно й чітко чеканити беззвучні слова. Саня стояв і вдивлялвся в рот Голови, як у провалля. Спершу він кривився, наче не міг зрозуміти, на якому діалекті з ним розмовляють, але потім Санькові зіниці розширились, рот розкрився, одне око засіпалось. І Саня закричав — не щось конкретне, а просто закричав тим криком, що він, як вогонь, відлякує диких тварин уночі. Потім штурхонув Голову в груди й рішуче пошкутильгав до Безодні.
На площі перед сільрадою палили багаття. Валєра стояв серед інших із забинтованою рукою вище ліктя й командував — зрештою, він тут головний. Селяни метушилися, ладнали казани, шампури, сьогодні мало б бути свято, свято, яке вони відсвяткують, а Валєра завтра ж поїде геть. Вовчат більше нема, де його двигун і шини, Єгорка знає — Валєра був щасливий, поважний та молодець. Згори до нього спускався не такий уже й молодець, не зовсім то й щасливий і взагалі пригнічений, як і понівечений, Саня. Він шкутильгав, тягнув за собою ногу, лице його хоч і не було вже таким червоним, але й досі добряче набрякле, на шиї патьоками загускла кров.
— Я знаю, де «Таврія», — сказав Саня на вухо Валєрі у світлі вогняних язиків, — збирайся, треба непомітно зникнути.
— Та ну, здрасті, сьогодні нарешті нормально поїмо, це ж те саме свято врожаю, чого ти? Посвяткуємо, когось відпиздим, трахнем і завтра, щасливі й ситі, поїдем, — Валєра був спокійний і радий, тому тут таки й додав: — Люди люблять нас, не знаю, за що, але люблять нас.
Саня відчував, щось тут не так, щось дуже не так. І раптом вийшла Марія в білій сукні до п’ят — серед чорно-червоного світу її свіжість, як світлість і святість, прорізались больовими ефектами в очах, що дивились на неї. І в Сані справді застробило й заболіло в зіницях і перед очима проплили висохлі губи Голови, що безупинно повторювали йому Сані щось таке, про що він і так уже знав.
— Кажу тобі, нада валить, — пробубонів він іще раз Валєрі.
Єгорка й посіпаки винесли дітей з обідраними спинами, настромленими на гриль, для них вже жевріло вугілля.
І тут Валєра зрозумів, що валити таки треба й дуже швидко.
— Де «Таврія»? — зашипів він, спускаючи із запобіжника рушницю.
— Треба туди, на гору прориватись. По дорозі, що ми прийшли, й наліво, вниз, — Саня дістав свого пістолета, й хлопці втислись один одному в спини, цілячись у селян, котрі щільно їх обступали.
— Це прекрасний початок для нас усіх, — почала Марія: — Ми винищили всіх шкідників, і ми зможемо нарешті відсвяткувати день урожаю, щоб чекати на такий самий день наступного року. Народжувати дітей, любити їх та їсти їх. Ми вже відправили, як і минулого разу, запит у центр, що ми чекаємо на нового дільничого. А завдяки вам нам вдалося не завершити цей рік голодними. Мій батько передасть вам привіт, але трохи згодом. А зараз я прошу доєднатися вас до столу.
Марія закінчила свою промову без особливого пафосу й кинулась їсти підсмажених вовчат. Єгорка, посіпаки й частина селян побігли на Валєру й Саню. Міліціонери почали відстрілюватись, поклавши кількох селян та одного посіпаку. Вони розосередились і кинулись бігти на прорив. Саню спіймали першим. Валєра відштовхнув когось прикладом — розбив чиєсь усміхнене, із жадібно розкритим ротом, обличчя; іншому засунув дуло в рота й вистрелив — десь внизу, під ногами, розірвалась голова й звідти потекла кров.
Валєра вирвався до дороги. Він чув, як кричав Саньок, і за самими криками міг домалювати картину того, як Саню з’їдають живцем напівдохлі божевільні селяни.
Валєра кинувся крізь кукурудзу, потім через чиєсь обійстя, зрештою, його сліди втратили, за ним більше ніхто не гнався. В рушниці лишився один набій. Валєра відновлював у пам’яті сказане Саньком. Йому не було шкода Сані, нарваний мажор, рано чи пізно, все одно догрався б. І тут Валєра побачив озеро й Т-подібне перехрестя, дерево й «Таврію». Він підкрався, присів біля автомобіля, але там, на озері, рискали посіпаки з ліхтарями й шукали його. Тож Валєра вирішив забратись до машини й трошки перечекати, а там завести її і чкурнути геть.
Він підібрався до дверей «Таврії», але раптом до нього підліз Фімка-ідіот і, такий собі, каже:
— Знаєш анєкдота?
Валєра від несподіванки здригнувся:
— Фімка, а давай ти мені потім анєкдота розкажеш, га? Давай ми з тобою в хованки пограєм? Ти йди, ховайся, куди хочеш, а я в машину сховаюсь. Давай?