АНДРІЙ
А я тебе впізнав, ага, це ж ти?
Показує веселий жест «вип’ємо».
АНДРІЙ
На брудершафт?
Андрій видобуває на видосі дим і кашель, а ще сміється. Труп дивиться на нього, в зубах тліє сигарета.
АНДРІЙ
Ну, йдьом?
Андрій встає, труп встає за ним. Вони виходять з дому.
Андрій з трупом ідуть по селу, проходять дім Голови сільради. Всюди хати маленькі, підтоптані, а дім Голови великий, розписаний, як терем. Тихо йдуть, курять. Раптом із дому Голови долинає страшний крик, дикий, немислимий. До людського крику вплітається свиняче вищання. Андрій лякається, бере трупа попід руку, й вони, прибавляючи ходи, зникають на нічній дорозі.
Дім Голови сільради — за десять хвилин до того, як повз пройде Андрій зі своїм трупом. Тиха ніч. Голова спить, задоволений, у трусах на ліжку. Ліжко величезне, меблі під золото пофарбовані, з вензелями зроблені. По кутках висять дорого розшиті рушники, в головах — вишитий хрестиком портрет якогось чиновника. Голова лежить мертвим щасливим вантажем і немелодійно хропе. Раптом його щось будить, він розплющує очі. Навпроти Голови стоїть Марія, а обабіч, навколо нього, стовбичать свині й посміхаються.
ГОЛОВА СІЛЬРАДИ
Якого хуя?
Марія всміхається, і свині починають гризти Голову сільради на білих простирадлах. Голова кричить нелюдським голосом, свині його роздирають, вищать. Марію, що в білій сорочці й довгій світлій спідниці, заляпує кров’ю. Вона дивиться на все те, не зводячи очей, і продовжує умиротворено всміхатися, наче Будда.
У місті, навпроти будинку Оліньки та Марії, на подвір’ї стоїть заклякла Свиридівна. Світає, сонце повільно біжить червоними ногами по вікнах сусідньої гостінки. Сонце доходить до Свиридівни, сліплячи її білі старечі очі. Й раптом очі скліпують. Свиридівна потихеньку приходить до тями й починає повільно-повільно йти. Її обганяє команда бидлоти — рухаються навприсядки один за одним, як лижники. Тримаючи в правій руці по пляшці пива, бидлота низкою обганяє Свиридівну, співаючи хором пісні гурту «Лєнінград».
Сонце так само встає і над сільською місцевістю. В полі соняшників лежить на старому подраному кріслі Віктор, він у брилі, сорочці-гавайці та шортах. Віктор нічого не робить, просто відкинувся, наче мертвий, на кріслі. Поряд стоїть столик зі склянкою молока на ньому, внизу сидить старий пес і лиже Вікторові пальці. По полю соняшників бігає Марічка зі шрамами та бинтами на місці суглобів — видно, де їй пришивали назад які кінцівки. Марічка бігає й відбивається газетою від бджіл, періодично скрикує.
Марія годує свиней хлібом у молоці. Раптом свині знову принюхуються. Марія обтрушує руки й виходить. Вона підходить до хвіртки. За хвірткою стоїть дуже сумний Хлопчик і тримає на руках замурзану Маньку. Марія всміхається й дістає дітям по кольоровому півнику.
Курочки-гниль не літають
Пора страждати. Я кажу тобі: пора страждати. Опуститись на самісіньке дно, забуритись у мулистий пісок головою і їсти його, вгризатися в нього ротом, повним води, без найменшого натяку на кисень, на чисте й свіже повітря, яке можна було би вдихнути, випірни ти на поверхню. Але там буря. Там, на поверхні, завжди буря. Океанські хвилі підіймаються на радість серфінгістам та акулам, одні завжди десь поряд з іншими. Тож я повторю тобі ще раз: пора страждати. Слабкий організм не витримує ні алкоголю, ні наркотиків, звичайний недосип перетворюється на кілька косяків трави, а проста сигарета заворожує, як марочні одкровення. Нічого тобі робити там, на поверхні, де не встигнеш вдихнути на повні груди, як у тебе вчепиться солона вода й почне топити, а ти будеш боротися, борсатись. І заради чого? Спитай себе: заради чого? Заради ковтка повітря, гарантованого всім, всім людям, без винятку, за їхнім простим правом народження? Народився, отже, маєш право дихати скільки влізе? Так ти думаєш попервах. Адже так? Я вгадала. Я завжди вгадую в різного роду вгадалки. Завжди. Фатум, доля, прокляття? Дивишся на людинку й раз — уже вгадав, що вона від тебе хоче. Зразу, з першого її задихання поряд із тобою, людиною на дні, нижче дна, вище дна, глибше, сильніше — давай ще, ще і ще! О, так, так. Просто так. Але, по факту, завжди так собі. Ти думаєш, що дихати — гарантоване право всіма на світі конституціями, навіть неконституційними конституціями, навіть тираніями, де ні слуху ні духу ні про які конституції? Ага. Думай глибше, опускайся глибше. Якщо дихати так само важко, як жити, то єдине, що тобі лишається, — не дихати. Спори собі зябра тупим іржавим ножем, наклади на себе чи поклади на себе, загалом забий, начхай, розітри, повільно спускаючись рівнями води, як пір’їнка на повітрі. Опустись сюди, до мене, на саме дно і забувай, роззнай еволюцію. Всю — частинами, від ходячих, стоячих, тих, що купкуються групами, парами, до одного-єдиного неподільного, до воїна, до вимерлого, до незрівнянного — неандертальця. Будь воїном, занур голову в пісок на дні самого дна щонайбездоннішої з усіх маріїнських западин та парків. Будь тут, спори собі зябра, дихай на повні відкриті вени, починай вже врешті-решт страждати!