Мама рахує сигарети на ніч. Бо на ранок їх завжди на кілька марочних трипів менше. Як так? А буквально — нічого витріщатися в порожнечу, візьмись за діло — трахни подружку, погладь кота, випрасуй сорочку коханому чоловікові. Та подумаєш, він витирає об тебе ноги. Але ж об когось треба? Ну, це головне, якщо не найголовніше право кожного, що гарантується... та похрін чим, просто гарантується і все — без винятків, без апеляцій, судів, пересудів, підсудних і засуджених — гарантується стовідсоткове право на витирання об когось своїх власних, дорогоціннх, безцінних, так би мовити, ніг; коли, тим часом, об нього, цього самого «кожного», хтось інший свої безцінно-дорогоцінні ноги вже витер. То що, хіба ти відступишся від любові? Станеш грати в рівноправні стосунки, емансиповане хуй-пойми-шо, в карма-йогу чи в щось там іще? Головне, у хоч би що ти там грала, не грай у «любов — це взаємопідримка і взаємодоповнення, гармонійний спільний рух, тепле й цілюще партнерство, коли людям хороше разом і вони роблять одне одному так і сяк добре». Ти ж, правда, не станеш нести всю цю дурню з ліберально-даоським флером? Ти та розумничка, яка свідома, що основа родинного щастя в покорі й цілковитій підлеглості, в обезкровленні й приниженні. А тепер давай ще раз: то хіба ти не випрасуєш йому сорочку й не дозволиш іще пару разочків принизити себе, проігнорувати всі твої на світі можливі потреби зумисно, задля хиткого такого, простатитного задоволення? Ти будеш шоколадку чи морозиво? Морозиво. Тоді на тобі шоколадку. Навчись уже, мать його, давати правильні відповіді на поставлені запитання. Хочеш морозива? Вимагай шоколадку!
Та краще, все ж таки, пірнай сюди поглибше й починай страждати. Гний! Гний до останньої своєї кістки. Що там сьогодні в меню?! Курочка-гриль? Ні! Курочка-гниль! Згний уже дощенту в своєму домі під своєю ковдрою за переглядом не своїх американських серіалів, бюджети яких тобі не світять, і взагалі не світять нікому на цьому дні, де нам долею волі чи волею долі випало народитися, вирости, зізріти, розчаруватись, опуститись та опустити руки, законсервуватися, задерев’яніти, зітліти й згнити, попередньо випустивши слабку цівку сперми на благодатний ґрунт тисячолітніх страждань. Усміхатися взагалі не смій. Тобі, по-перше, не личить. А по-друге... за такого розкладу й не важливо, що там «по-друге».
Й от, на весь всесвіт лишаюся тільки я, я сама. І, нарешті, встановлюється сталий порядок речей. І, нарешті, можна не бігати, не кричати на кожному кроці, що ти сьогодні зробив, що їв, чим підтирався — самомаркетинг, як і самопіар, руйнують ущент. І, кажучи таке, не треба бути безгрішним та ходити вулицями в пошуках справедливої розплати, щоб нарешті закаменувати тих грішних, що сміють каменувати інших. Треба, всього-на-всього, тим каменем, що кожен його тримає в руках, а хто й за пазухою, просто розбити собі голову. Так-так, ти правильно почув — роз-би-ти со-бі го-ло-ву — кажу по складах, але не певна, що правильно розумію значення цих слів. Узагалі всіх слів. Тому, можливо, я елементарна олігофренка чи аутистка, і вже з десять хвилин, як у мене з рота слина тече, а я тішуся, що все це сказала, все озвучила й дуже, між іншим, собою пишаюся. Як справжня курочка-гниль.
До ранку ще довго, а сигарети пораховані, замарковані й пройшли митницю, як і фейсконтроль. Два — нехороше число, навіть коли крадених сигарет, два — як гвоздик на похоронах, а три — богохульство. Чотири — як два по два гвоздики на похоронах, а п’ять — і взагалі в жодні ворота не лізе, і богохульство, і гвоздики на похоронах. Отже, просто треба конфіскувати всю пачку. Де лежали сигарети? Я була увесь час тут, нікуди не відлучaлася, усю ніч, як останні, так і перші 28 років свого життя, я тут — на дні. Зупинися вже нарешті, припини приміряти сукні на вручення премій, досить напиватися цими дорогими, не про твою честь зробленими винами з унікального на весь світ сорту винограду, що росте на якійсь горі, не пам’ятаю на якій — чи то Синай, чи то Сіон. Але якщо гора, то має бути обов’язково Джомолунґма, Кіліманджаро чи Еверест, щоправда, не певна, чи це не одне й те саме.