Дівчина спробувала звільнити руку, але терпка кінцівка затекла й не хотіла слухатись. Магда потягла на себе сильніше, й незнайоме тіло перекотилось до неї обличчям, важкий етиловий дух перетік із напіврозтуленого чоловічого рота в її ніздрі, пощипуючи слизову. Магда вже сп’яніло вдихнула вуглець та алкоголь з ротової порожнини чоловіка й замислила недобре. Для цього щонайменше треба було потягнути на себе. І вона потягнула рукою на злам — по квартирі пронісся скрип струхлявілого дерева. Так плачуть столітні сосни, коли по лісу ступає нога дроворуба.
Магда потягла ще, прикладаючи всю вагу свого маленького тіла до важеля плечового суглоба, й рука переламалась акурат по ліктю. На її здивування, кістка на кінці виглядала сухою й пожовклою — інкрустована сіллю на нерівних краях розламу, вона зовсім не була схожа на кістку живої людини, скоріше, на біле дерево, на якусь екзотичну папайю й археологічні знахідки королівського британського клубу в районі Ґізи. Магда з цікавістю перевалилася за незнайомця й побачила, що інша частина її руки стала гілкою-покручем карликової яблуні. Від тепла незнайомого чоловіка вона вкрилася бруньками по довжині пальців, наче бородавками, й нагадувала тепер Магді артефакт із аптечки лісової відьми, старої «подільської кашолки», що ранками возить-катає по всьому Подолу виводок бездомних собак і котів, вплітаючи їм до хутра растаманські стрічки й курячі кістки.
Магда сіла й спробувала відключити зайві процеси в організмі. Їй здалося, що вона вже добу як нічого не їла, її шлунок щільно прилипав до стінок хребта, утворюючи всередині істинний вакуум, начебто там не бувало нічого від самого народження. Й поки Магда намагалась назбирати в роті густої скупої слини, аби проковтнути всередину бодай щось і врятувати себе від самопожирання, незнайомий чоловік розвернувся до неї обличчям, розплющив очі й спитав:
— Хто ти?
— Я? Я Магда, — відповіла спантеличена Магда. — А ти?
— Я? Можеш звати мене Ігорем.
Магда не до кінця зрозуміла, що саме той, кого можна звати Ігорем, вкладає в слова «можеш звати», тому про всяк випадок перепитала:
— А можу й не звати?
— Ні, ти краще зви, — сказав Ігор і раптом дещо невпевнено додав, теж про всяк випадок: «Тобі сподобалось?»
Магда округлила повні найсинішої сині очі до совиного переляку і якось само собою проковтнула згусток кислої в’язкої слини.
У цей момент у Нижньому Таґілі різко прокинувся в передчутті відкриття століття фізик-теоретик Єгорка, що якраз уві сні отримував Нобелівську премію з рук королеви й ключі від квартири в центрі Москви з рук президента. Він завченим, проробленим сотні разів, рухом схопився за заготовану для таких випадків гелеву ручку, що разом із несписаним зошитком з іронійним заголовком «Аткритія. Аткравєнія і Вєщіє сни» лежав у нього під подушкою. Неголений фізик, схожий водночас і на Ваньку-алкоголіка, й на Ван Гога, якому перевалило за сорок, спробував не рухатися, спробував у напівдрімоті намацати відкриття, яке ставало то менш відчутним, що чіткіше проступало палімпсестом на тілі ночі біле нейтронне сонце. Єгорка ще раз вдихнув на повні груди застояного сонного повітря кімнати, але воно невпинно тяжкими випарами аміаку й пилу на швидкості світла виштовхувало з кімнати останні іони омріяного відкриття. І, відклавши ручку вбік, фізик-теоретик з Нижнього Таґіла розчаровано пішов посцяти в дерев’яний туалет, що стояв на подвір’ї будинку.
Єгорка без зайвих формальностей і на голу ногу натягнув валянки, прикрив незграбне тіло в майці-алкоголічці тулупом, а голову прикрасив старйовською вушанкою, гордістю свого гардероба. Незважаючи на ранню осінь, на дворі стояли немилосердні морози, за консистенцією нагадуючи мокрий січень, а за безнадійністю — безконечні залишки лютого в мокротинні туберкульозника. Єгорка спіймав себе на крамольній думці, що йому зараз не вистачає тільки ведмедя й недопитої пляшки водки і після завершення моціону в дерев’яному туалеті з різьбленим віконцем-сердечком можна було б піти перевірити ядерний реактор у дворі й поцьомкати вістря-конуси ядерних бомб, давно заряджених в напрямку всіх країн світу, з перекраденим і перепроданим тим самим країнам збагаченим ураном. Фізик сам собі посміявся зі своїх жартів на тему шаблонів і стереотипів сприйняття, але швидко сам себе ж і осмикнув, вилуплюючи очі, озираючись, чи раптом хто не почув його думки, чи не пробігав десь тут повз, у не біс яку рань, якийсь цензор із моралі та релігії Російської Федерації? Попараноївся Єгорка й вийшов у ніч, що по краях вже інкрустувалася водневими візерунками потрісканих капілярів білого нейтронного карлика Сонця.