І хоч морози — звична річ у Нижньому Таґілі, але все ж Єгорка з несподіванки прикрив очі. Двір встелив триметровий білий свіжий сніг, що випав за якихось три години неспокійного Єгорчиного сну. Єгорка впав у той сніг обома руками. І в момент падіння, коли мозок хапався за повітря руками, аби безрезультатно відновити рівновагу ніколи не тренованого, покрученого сколіозами й невралгіями тіла, йому чомусь промайнула в пам’яті напівсерйозна лекція з варіантів апокаліпсису на факультеті теоретичної фізики в Оксфордському університеті, що його він успішно закінчив, та обіцянками жити в Європі на карколомні зарплати й ошиватися в лабіринтах супершвидкісних прискорювачів елементарних частинок.
І лекція та була присвячена низькоенергетичному вакууму й істинному вакууму. Якби такий знайшовся у Всесвіті, то міг би поглинути перший низькоенергетичний нестабільний вакуум, у якому якраз і перебуває наш Всесвіт, що дозволяє органіці існувати хоч і в різко обмежених, та все ж можливих межах.
Раптом, згадавши ці байки, Єгор відчув первозданний страх і трем у колінах, коли зрозумів, що насправді саме цей спогад, а точніше його передчуття, відірвали його від вручень Нобелівської премії та квартири в центрі Москви уві сні, а не передчуття відкриття. В нього йокнуло серце, впало в черевну порожнину, відпружинило від сечового міхура і стало назад, на траєкторію малого кола кровообігу, підкинувши вагон адреналіну в грубку мисленнєвого процесу.
Єгорка, забувши, чого він виходив на двір, кинувся, падаючи й падаючи в пожовклий від сечі бездомних собак сніг, стрімголов, назад додому — діставати екстрений, іще ні разу не використовуваний зошиток з червоною обкладинкою й написом «Всесвітні катастрофи. Дата судного дня».
Фізик-теоретик не знімаючи ні тулупа, ні навіть вушанки, забуши геть про ведмедя й цьомки конусоподібних бомб та інші, притаманні йому жарти, побіг до столу, дістав із запечатаного пакета зошиток, який, він мав надію, йому ніколи в житті не знадобиться, і став суєтно робити розрахунки. Він не любив матаналізу — фізики, вони ж як діти, все пробують на зубок. А матаналіз був більше для людей, що не знаходили собі місця у звичних трьох вимірах і випирали своїм его та лобними долями далеко в множинні всесвіти й простір темної матерії. Але зараз його мозок з блискавичною швидкістю й необхідною точністю підкидав формули до процесу вирахування Апокаліпсиса.
«Що значить — не будеш?» — перепитав у Магди Ігор. «Я вже насипав у ванну солі й накидав пелюсток сушеного камбоджійського рожевого лотосу й пакистанського ґанджубасу для релакс-ефекту», — заохочував він, розчухуючи гнійні, від вчорашнього гоління, подразнення на шиї.
«Та я тебе зовсім не знаю. І взагалі, щось мене нудить», — по цих словах Магда зірвалася з ліжка, падаючи від заносів на поворотах, — взнаки давалась відсутність лівої кінцівки — і понеслась до ванної кімнати. Дівчина зовсім втратила почуття рівноваги й такту, тож гірляндоподібна стружка жовчного блювотиння викладала зі шматочків Магдиного шлунка слово «вічність» на дешевому ламінаті із закосом «під дуб».
Власне, до останнього пристанища нечистот і туалетного паперу в квартирі Магда донесла лишень третину рідини із вмістом токсинів та жовчі. Вона впала на коліна перед богом унітазу. Скориставшись наданою потужним прискоренням кінетичною енергією, Магда вгатила з усього, розігнаного на короткій дистанції, дуру коліна в стовбур білосніжного унітазу й розкрила йому на зустріч увесь свій внутрішній світ разом із органами, які так і норовили покинути її тіло й пуститися у вільне плавання каналізаційними ріками житлового масиву Позняки.
Ігор стояв у двірному отворі ванної кімнати, правою ступнею зчесуючи об поріг ігриcте блювотиння, й любовно дивився на ящіркоподібний хребет Магди, що звивався, як хижі виступи на спині якогось доісторичного хижака в процесі пожирання нещасної жертви. Магда була йому зараз схожа на цю доісторичну тваринку, яку чарівним чином і явно не без допомоги машини часу викинуло з якогось мезозою прямо йому в туалет.