Магда дивилась блакитним акварельним поглядом велетенських очей, зрешечених червоною сіткою капілярів, на Ігоря знизу вгору, стираючи побілілими зневодненими пальцями рештки слизу з губ. Ігор все продовжував дурнувато-зворушливо всміхатися, наче й далі тримав просто волосся просто п’яної баби над просто унітазом, коли вона просто блює, бо просто не вміє пити, курва дурна.
Але кілька десятків секунд потому нейрони слуху таки доставили до мозку Ігоря й розшифрували Магдине послання. З обличчя потихеньку, дуже акуратно, не збуджуючи далі почуття сорому, сповзла дурнувата усмішка, і він замислився. Ні, він був удома, він увесь цей час був удома з Магдою. Але хто така Магда? Ще вчора її не було. І звідки в нього стільки ніжності до неї, як до матері своєї майбутньої дитини, як до матері всіх майбутніх дітей? Чому він ніколи не чув про неї, ніколи не бачив її? І правда, стривожився Ігор і нарешті почав ставити правильні запитання, але точно не знав правильного напрямку: «Хто така Магда?»
Ігор так і сказав їй: «Хто така Магда? Хто ти?»
Магда, подумавши, що він шизофренік, повторила все, що про себе знала, і, на її здивування, це було не так уже й багато. Крім факультету соціології третього курсу, до речі, без знань і спогадів про другий чи перший, вона знала тільки те, що живе на Подолі, й що на Подолі також прогулюється щоранку стара подільська відьма з виводком безпритульних собак і котів, яким вплітає до хутра растаманські стрічки й курячі кісточки, й знала про найнещаснішу жінку на світі, що жила поблизу Женеви з дивним іменем Мишка-Вікі, й про далекі туманності, й про єдинорогів з кісточками на копитах в Аравійській пустелі. Та всі ці знання не в’язались ні в логічну, ні в бодай хоч частково зрозумілу картину світу.
«Я не пам’ятаю… я не знаю», — сказала налякана своїм же уточненням Магда.
Ігорю відразу захотілося кинутись обнімати її подерті плечі, цілувати її запалений жовчю рот, запустити пальці в кубло волосся й більше ніколи не відпускати. «Ось вона, моя остання жінка», — промайнуло з любов’ю в Ігоревій голові, а вже через секунду поверхового аналізу вжахнуло його. Ніколи він не думав так про жінок ні на прешому, ні на другому, ні на сотому побаченні. Все, що його цікавило, був секс і щоб баба не дзвонила, бо він сам, зазвичай, дзвонив кому хотів, що, звісно, ріднило його з тими бабами, які безперестанку наярювали йому та іншим персонажам, а саме багатим чоловікам. Йому потрібні були їхні гроші, їхній статус і їхня безапеляційна довіра, щоб балансувати на маржі примітивно брокерського купи-продай своє на широку ногу гульвіське життя. Він і в страшному сні не міг собі уявити жінку з животом у дев’ять місяців росту його власного генетичного матеріалу. Тому Ігор трахався технічно, ритмічно, харизматично, слідуючи всім канонам мензгелс-статей і точка-А-C-G-заповідям та правилам невловного вагінального оргазму.
І тут Ігор буквально закричав: «Де твоя рука?!»
Магда автоматино перепитала:«Ліва чи права?»
Ігор знов букально закричав: «Ліва! На праву ти спираєшся! Де твоя ліва рука від ліктя?!»
«У тебе на ліжку лишилася, ти мені її віддавив», — невимушено пролопотіла Магда з інтонацією «а що тут такого?»
Ігор кинувся до кімнати, на розтерзаному ліжку серед зморщок ковдри й справді лежала почорніла з яблука-дерева Магдина рука, бруньки на якій уже розквітли, чим вона нагадувала гібрид сакури й відьминого магічного начиння.
Ігор спитав Магду, де її речі. Він стояв у сімейних трусах і розгублено тримав у руках самотню розквітлу почорнілу руку й не міг повірити, що це саме він відлежав її, — навіть почуття провини не виникало, настільки неймовірним був такий розвиток подій.
Магда показала свою сукню без кишень, без розпізнавальних знаків і навіть без бирок. А більше нічого в неї й не було. І тут у Магдиному животі раптом загарчало й забурчало щось невідоме й дике. Воно агресивно завирувало в районі матки й стало несамовито крутитися з боку в бік, чим не на жарт висаджувало й так достатньо висаджених брокера й студентку третього курсу факультету соціології, яка про себе нічого не знала.
Десь під Женевою цієї самої миті двоє фізиків-експериментаторів зафіксували в передранковий час незвичну активність елементарних частинок, що виникали при зіткненні електронів та позитронів один з одним на швидкостях світла у Великому адронному колайдері. Все вказувало на те, що вони й гадки не мали, що відбувається, але показники виглядали неймовірними. Могло здатися, що частинки, з яких складалися всі цеглинки відомого нам світу, поступово втрачали між собою зв’язок. Фізик-експериментатор Антоніо Кастілья, відомий як Індіяна Джонс за його безстрашні й невтомні спроби спіймати невловимого бозона Гіґса, й Вітторіо Мароне, його суперник, друг і коханець, що в цьому році висувався на здобуття Нобелівської премії за відкриття нового виду частинок, перевіряючи в ранню рань, коли навіть техніки ще не продирали очі, показники зіткнень частинок, віддавались ніжним ранковим пестощам на своїх робочих місцях. Антоніо постійно переймався своєю професійною репутацією й погоджувався на такий фетишизм лишень через потужний викид адреналіну в кров і з великої любові, про яку він не зізнавався ні Вітторіо, ні навіть самому собі. А Вітторіо просто подобалося трахатись і торкатись сплетеними з Антоніо в пристрасті тілами предметів по всьому маршруту робочих пересувань, щоб протягом дня, навіть коли Антоніо не було поруч годинами, він міг передавати йому привіт то від стола в інженерній, то від стінки в коридорі 28-G, а то й від велетенського магніту. І от завдяки таким милим пустощам саме двійко цих фізиків підняли на вуха всі лабораторії ВАКу ранньої пори.