Зібравшись у сесійній залі, фізики обговорювали можливі варіанти, що б це могло означати. Найстрашніші припущення ширяли в повітрі, та ніхто не насмілювався їх озвучити. З ВАКом судились на рік до півсотні навіжених, які доводили шкідливість прискорювача вже відомими, але малоймовірними наслідками роботи ВАКу, які могли гіпотетично, з імовірністю до 4–15 відсотків, призвести до загибелі людства, а то й цілого Всесвіту без можливості його відродження в тому вигляді, що ми знаємо, бодай коли-небудь до кінця часів. Найбільше жахало в цій версії апокаліпсису уточнення, що кінець часів не міг настати більше вже ніколи, Всесвіту загрожувало цілковите й повне знищення, Нірвана в тотальному її розумінні й абсолютному вираженні, без найменшої можливості хоч колись запустити колесо сансари знову. Звісно, більшість обвинувачень вигадувались навколонауковими маразматиками власноруч і власномізч, тому виглядали, як фантазії хворих дітей про небезпеку навали гоблінів, що вийдуть на людство війною з четвертого чи бозна-якого там виміру.
Але зараз в лабораторії все виглядало дуже серйозно: речовина, з якої складалося все у Всесвіті, буквально на очах демонструвала згубну тенденцію до розпаду. Якщо це не збій у роботі комп’ютерів чи системи загалом, що ще треба було довести шляхом повторювання експериментів, то все, що є у Всесвіті, з якихось неймовірних причин більш не бажало триматися купи. Антоніо, що був походженням з глибоко католицької родини, яка ще з прапрапрародичів водила дружбу з королями Неаполя й улещувала всіх пап ледь не з XV століття, досить серйозно замислювався над морально-етичним боком свого зв’язку з Вітторіо. І річ навіть не в узаконеному всіма можливими гуманістичними інститутами гомосексуалізму, а в нестримній та неканонічній пристрасності самого Вітторіо, якому Антоніо відмовити не міг. Молодий фізик з точеним профілем грецької статуї відчув якось відразу, що від нього і всіх, хто перебуває в цій кімнаті, нічого не залежить. А це були найрозумніші фахівці планети в цій галузі, вони становили той однотисячний відсоток людства, який достеменно розумів непоправність того, що могло статися. Тому Антоніо в переповненій науковцями залі — за покликом сумління й релігії — заглибився в етику прожитого ним життя і в теософські питання порятунку власної душі.
— Я так і знав, що ти залишиш мене самого в моєму бездоганному атеїзмі, — Вітторіо, склавши руки на грудях, нахилився до вуха Антоніо саме настільки, щоб ні в кого не викликати ніяких підозр і водночас наелектризувати всі нервові закінчення лівого вуха коханця.
Антоніо сковтнув своє збудження гучно й глибоко, задіюючи всі м’язи гортані. Він давно мріяв пояснити не просто природу збудження, а довести наявність самої любові за допомоги наукового апарату фізики через виникнення певних специфічних електромагнітних полів між людьми.
— Раптом що, ти ж підеш молитися, а не трахатись, я тебе правильно розумію? — Вітторіо намагався тримати браваду й зверхній тон, але навіть те, що він наблизився до коханого на ледь помітний сантиметр ближче, ніж дозволяв собі зазвичай при колегах, свідчило, що ще одна людина в цій кімнаті, окрім Антоніо, розуміла — завтра, а можливо, вже наступної секунди може й не бути.
Антоніо мовчав із витримкою неприступного мармуру, як здалося Вітторіо. Насправді ж він тричі про себе прочитав «Отче наш», подякував Богові за життя на цій планеті, за його власне життя й за життя Вітторіо, після чого незграбно нахилився до коханого й сказав: