— Я піду трахатись, але тільки з тим, кого люблю, — і подарував Вітторіо погляд, сповнений ніжності й солодкої туги вічного прощання.
Вітторіо розгублено посміхнувся такою дитячою усмішкою — крихкою, вразливою, повною довіри й серпневого сонця, коли хлопчаки беруть свої велосипеди й несуться назустріч сонцю, аж поки воно не сховається за горизонтом.
Маленьким Вітторіо був дуже ніжно коханою маминою дитиною. Мама часто-часто цілувала його руки й, ледь торкаючись, лоба. Тато, відомий астрофізик, проводив більшість часу за вичисленнями космосу й смертей супернових у далеких-далеких галактиках — то на гігантських телескопах на віддалених островах по всій планеті, то в Лабороторії Сонця в Англії. Але коли тато повертався додому, він закидав сина історіями про найвіддаленіші куточки космосу й про його будову. Маму ж він закидав грубими, як на уяву ніжної, випещеної нею дитини, ласками. Вітторіо був переконаний, що мами можна лишень обережно торкатися поверхнею губ, торкатися її завше ванільно-лавандових рук.
Одного разу на похоронах маминої мами Вітторіо підійшов до тата й дуже серйозно спитав:
— А Всесвіт, який ти так довго вивчаєш, теж одного дня помре, як баба? І його якісь інші суперстворіння закопають і забудуть?
Батько осів від такого запитання й непевно відповів, що так, дуже ймовірно, що і Всесвіт коли-небудь помре, як баба.
— Тоді навіщо ти це вивчаєш? Чи не краще побути зі мною і з мамою, поки ми всі живі та щасливі?
Батько не дуже розумів, як і коли його син став таким проникливим, таким гострим та безжальним до природи людей і до нього конкретно. Щоб якось з’їхати з теми, він вирішив, цілком підсвідомо, але цинічно правильно, налякати сина, розповівши йому про можливі варіанти зникнення світу — такого, як ми його знаємо. Та й що ми знаємо? Камю з висоти свого екзистенційного узагальнення питав, чи стає людина щасливішою, а чи гармонійнішою від того, що знає, як і які саме атоми копошаться в її крові? Маленькому Вітторіо точно не стало легше, і батька він зрештою більше не побачив — той одружився зі своїми телескопами й зоряним небом, хоча й частенько згадував дружину та біляве кучеряве пташеня, свого сина, дивлячись на це саме небо, всіяне міріадами сліпучосяйних свідчень далеких-далеких зірок, привіти від яких доходили на землю так часто вже після їхньої фактичної загибелі. Він вдихав запах волосся своєї колеги по роботі, цілуючи її, а насправді відтворював по слідах, по крупинках, по світлу, що линуло до нього від колишньої дружини через материки й океани, запах кохання всього його життя. Він став справжнім детективом світла, він відстежував його рух по темних холодних просторах Всесвіту й по уривках новин із газет, по телебаченню, коли колишня дружина з’являлась на публіці.
Зрештою, Вітторіо зрозумів, що тато зберіг їм усім любов. Він пішов тихо на світанку, поцілував сонного сина, сказавши, що завжди буде поруч, адже світло рухається зі швидкістю 300 тисяч кілометрів за секунду, але любов рухається значно швидше. Хіба може любов бути швидшою за світло? І яка вона, та любов? З яких фотонів складається її всепроникне тіло? І маленький Вітторіо стояв серпневими млосними вечорами, жовтневими просвітами сонця, січнево-різдвяними ранками, березневими днями, червневими полуденниками на краю моря й посилав, посилав у безвісну далечінь сонячних зайчиків маминим дзеркальцем у золотій оправі — татові у його далеку землю. А в грудях у хлопчика рвала на частини серце любов, яку він вважав за світло. Вітторіо врешті зрозумів, що та любов на відстані, та рана, яку вони утрьох вирили добровільно кожен у себе в грудях, вберегла їх від розчарувань, від болю з огиди, від сорому за свою ж слабкість, неміч і старіння.
А після тої цвинтарної татової відповіді-відмазки маленький Вітторіо любив лежати сам і розмірковувати, як загине Всесвіт. Він чекав цього, він знав — цей день прийде. Він провалював в уяві одну точку, яку тато називав низькоенергетичним вакуумом, крізь тунель в іншу точку, що була зарита глибше і яку тато називав істинним вакуумом. Після чого, не маючи ніякого уявлення про кінець всього, про істинні розміри й масштаби Всесвіту, він просто казав: «Бди-и-и-и-щ», розводячи руки у всеохопний вибух, і уявляв, що помре мама, тато, він, Вітторіо, їхній пес, прислуга, новий мамин кавалер, всі сусіди та їхній дім на вершині морських скель і великі різнокольорові кульки, які тато називав то синіми карликами, то червоними гігантами, то тисячами сонць. І Вітторіо вибухав разом із велетенською синьою кулею, схожою на мамин сапфір у новій каблучці.
Зараз же Вітторіо посміхнувся Антоніо так само, як колись усміхався своїй мамі, від’їжджаючи на навчання до Королівського коледжу Лондона, знаючи, що вже ніколи її не побачить, як не побачив більше, від одного тихого серпневого ранку, батька. Й нарешті батько, якого так любив і так ненавидів Вітторіо, проріс у ньому тією останньою усмішкою.