Антоніо перехопив якісь ледь вловимі імпульси, що йшли від коханого, — раніше він ніколи не знав такого всеоб’ємного почуття, замішаного на нелюдській колосальній тузі, доступній в усьому Всесвіті хіба що супергігантам синім карликам, що насправді виявлялися сяйними сапфірами з маминої каблучки. І перш ніж кинутись наздоганяти Вітторіо, що рішуче віддалявся до виходу, Антоніо спробував відключити емоції й проаналізувати природу тих імпульсів, які надійшли від Вітторіо до нього. Десь приблизно десяти хвилин йому знадобилось, аби зрозуміти: він не хоче доводити й пояснювати те, що розтікалося венами, нестримно несучи до серця хвилю тепла, яке захлиналося саме собою.
Фізики продовжували висувати теорії про незвичну природу поведінки найдрібніших із нині відомих частинок, динаміку розклеювання між собою яких уже підтвердили майже на 100 відсотків нові розрахунки. Антоніо злякано провів по залі очима — Вітторіо ніде не було. Він простежив траєкторію руху коханого по заданій лінії, на якій той був помічений востаннє, і погляд з математичною точністю привів його до вхідних дверей, котрі ще тримали тепло тіла, яке щойно вислизнуло з них, і легко погойдувались, безсоромно розтрачуючи всю кінетичну енергію, надану їм Вітторіо. Антоніо рушив крізь тіла найрозумніших людей на планеті, які застигали почергово в обтяжених інтелектом позах Родена. Він відчував себе тією самою елементарною частинкою, яка, агонізуючи, набувала маси, пробираючись крізь поле Гіґґса. Фізики поближче до виходу ущільнювалися, їхні обличчя ставали все менш людяними, на них застигали то гримаси страху, то холодні обеліски точності математичних розрахунків. В очах у колег проносилися формули, а в очах Антоніо щобільше зароджувався розпач. Він відчував своїм новим відчуттям, а можливо, й новим сенсором, що спав, і панічно, до істерики, до крику на ультрачастотах боявся піти назустріч іншому, що кожна секунда часу — це вже навіть не золото, це все суще на землі й під землею, за її межами й межами її меж. Антоніо ніколи не сприймав час, як міру фізики, як четвертий вимір. Антоніо вірив — часу не існує, його вигадали люди, але тепер цього вигаданого людьми часу катастрофічно не вистачало на таке одне, лиш одне, але єдино важливе.
І саме тієї миті, коли Антоніо таки продерся до дверей, він зіткнувся в цих самих дверях із некрасивою худою секретаркою Вікі, що була безнадійно закохана в нього. Вони, як позитрон та електрон, дві однакові частини з матерії та антиматерії, інь та янь, влетіли одне в одного в широко розкритих дверях, на швидкостях куди менших за швидкість світла, але з куди більшими наслідками зіткнення.
Вікі так злякалася… Її взагалі все лякало, починаючи від сьогоднішнього ранку, коли вона, ледь прокинувшись, запустила руку собі в проміжжя й розпливлася в солодкій усмішці. Вона уявляла, як Антоніо, голий, точений з мармуру-заліза, лежить обабіч неї й міцно притуляється до її гострих геометричних стегон, як потужно стоїть, до дзвону в вухах, його ранкова ерекція, як він рухається в такт припливів її оргазму, що наближається невпинно, нестримно, невідворотно. І десь на слові «невідворотно», приблизно того самого часу, коли в київській квартирі на Позняках прокинулась Магда, а в сни фізика-теоретика з Нижнього Таґіла пробирався крадькома закутками президент із ключами від квартири в центрі Москви, а десь під Женевою Вітторіо стогнав в напівшепоті, задихаючись у руках коханого, Вікі раптом скрикнула від жаху й затулила обличчя руками. Вона плакала й качалась по всьому ліжку, чітко знаючи, що більше ніколи не досягне оргазму. За все життя в неї було лише це: вона уявляла і уявляла Антоніо в собі до автономних вагінальних скорочень, до пульсації вен на скронях, коли можна було побачити, як танцюють на її прозорій шкірі сині артеріальні молоточки. Щораз, звільнившись із роботи, вона бігла бігом в обійми холодного темного дому, як до найдобрішого у світі коханця, щоб тільки кинути своє худе кістляве тіло із супнабору на просотане виділеннями своїх оргазмів ліжко й віддатись на відкуп власним рукам, які так не схожі були на руки коханого Антоніо. Це той прожитковий мінімум щастя, нижче якого вона не могла опуститися, — за цією відміткою в нуль градусів життя замерзало, кров ставала гострою і твердою, а гаряче, розжарене проміжжя закривалось на віки вічні в мовчанні. Вона знала, що Антоніо був провідним фізиком-експериментатором у ВАКу, його чекала блискуча кар’єра, він, найвірогідніше, впродовж наступних років п’яти мав би знайти зі своєю командою бозон Гіґґса. На нього вже десь чекала якась випещена в знаннях про манери та етикет випускниця Оксфорда чи Єля, швидше за все, з факультету класичної англійської літератури чи міжнародного права. Він ще не знайшов бозона, а вона вже на нього чекала, вже була зарезервована для нього, не залежно від результатів його пошуків. Вікі ж — руда, залита плямами зіржавілого сонця, з подарованими на пам’ять від мами комплексами неповноцінності й руйнівною потребою до самокатування і приниження — кому потрібен такий резерв? Вікі закінчила скромний технічний університет в околицях Нансі й намурковувала собі на язик, як ніхто інший, гортанне «р» французької фонетики — це і всі її досягнення, вся її вуглувата й неприємна харизма.