Іноді вона прокидалась, як завжди, сама, особливо у період овуляції, і видивлялася на білій стелі чорні картини свого життя. І їй ставало безмежно жаль себе — чому cаме її життя мало стати непомітним пилом під ногами всіх на світі мільярдів людей? Тоді з очима, повними відчаю, Вікі кричала, билась на ліжку в істериці, її суглоби неприродньо вигиналися, руде волосся злітало догори, наелектризоване якимось невідомим полем. Вона кричала й кричала, кричала і кричала, аж поки тіло її не піднімалося на метр від ліжка і вона не відключалась, западаючи головою за плечі. Іноді Вікі встигала відчути, як в неї входить щось настільки безмежне, що їй ні з чим це просто порівняти. Коли все закінчувалось, її тіло в синцях викидало назад на ліжко і вона скручувалася в позу ембріона, забуваючи геть про все — всепроникна туга самотності розідраного Всесвіту охоплювала її. Вона пливла у своєму сумі, як у скафандрі, зовсім сама, відірвана від пуповини будь-якого буття, в темних та холодних просторах — без мети, без логіки, без любові.
В такі дні Вікі просила відгул і пила надвечір чай із мелісою та іноді, загострюючись у рисах обличчя, тверезо, сухо, з глибин спорожнявілого черева діставала слова не своїм голосом. І це були слова-прокляття. Вікі засуджувала світ до страти. Але на зміну цьому світові прийде новий світ. Вікі добре знала, що ніщо нізвідки не виникає й нікуди не зникає, і що на уламках старого світу виросте, проросте, як скоростиглий бамбук, знову підпираючи небеса, новий світ, і в ньому буде нова Вікі, і для неї знову ніде не знайдеться місця, а тільки біль, біль і самотність. Тому світ Вікі прирекала на повне викорчування до самих його основ, у тринадцять із половиною мільярдів років. Мишко Вікі, Мишко Вікі, де ти є? Мишко Вікі, Мишко Вікі, що ти є? Погляд Вікі зіслизав з уявного образу Антоніо, огинав його й нісся на всю можливу глибину Всесвіту, про який вона мала поняття з якихось невідомих перших рук. Ці руки в її припадках обнімали її, лишали на сідницях опіки, здирали шкіру невеличкими колами, залишаючи сліди, як від точкових ударів струму.
І зараз, зранку цього самого дня, її проміжжя закрилось, більше туди не могли проникнути ні руки, ні пальці, ні член, ні гострі, ні тупі предмети. Для чогось важливого, непомірно важливого, ніхто й не міг собі уявити наскільки, Вікі нарешті завершила своє існування. Вікі плакала й билась в істериці, але дивна хвиля забуття в ненависті, коли в неї проникали чорні діри й темні всесвіти, не накочувала, місцева незріла злість не переростала у всеохопну всесвітню ненависть, не викидала із себе в безпам’ятному мегакілотонному оргазмі гамма-промені, що ставили під сумнів існування всього живого й неживого, матерії та антиматерії у Всесвіті. Тепер це була тільки Мишка Вікі, нещасна, неспроможна, бідолашна мишка. І біль плавав по ній, розтікався, але розбивався в безсиллі об трагічні обмеження людського тіла. Більше ніколи Вікі не могла кінчати, більше ніколи не могла наближати у своїх фантазіях безтурботний і завжди зосереджений образ Антоніо.
Вікі сіла на ліжко, підібгала під себе ноги й, обнявши коліна, тихенько заплакала. Так тихо, що в грудях зажевріло ледь помітне одне маленьке й дуже тендітне почуття. Перед її очима раптом постав образ Антоніо. Він усміхнувся їй так ніжно, так по-доброму — ніхто й ніколи не усміхавя так до Вікі. Вона раптом подивилася прямо в очі своєму видінню і вжахнулась. Увесь світ, весь Всесвіт міг і мав існувати лише заради цієї усмішки. Як вона раніше не зрозуміла цього?
Коли Вікі прийшла на роботу, трішки стомлена, трішки пом’ята, трішки почервоніла від сліз, трішки не така, як завжди, замість звичного «добрий день» на місці рецепції вона чомусь голосно й чітко сказала: «Прощавайте». Інші секретарі, двоє інженерів та прибиральниця майже водночас підняли на неї свої здивовані очі. Й запала тиша. На її тлі було виразно чути метушню, яка лавиноподібно поширювалась із сесійної зали, де фізики намагалися врятувати світ. Вікі чітко вловила пульсацію — не частинок, але людей, — яка ставала все голоснішою і голоснішою. Й доносилась ця пульсація із серця адронного колайдера. Вікі раптом зашарілась через своє «прощавайте». І нащо вона його сказала, як маленька? Аби лише привернути увагу. Та хіба можна так безцеремонно привертати чужу увагу? Вона опустила голову й промовила тихо: «Вибачте». Принаймні, хоча б сьогодні на Вікі звернули увагу всі колеги. Тепер вона боялася, що як вони її помітили, то почнуть ненавидіти. Мишко Вікі, Мишко Вікі, де ти є? Але раптом прибиральниця всміхнулась по-доброму, тепло, як усміхався Антоніо в її снах. Прибиральниця всміхнулась і теж зашарілася, й стала ховати свою раптову приязнь у ритмічному ялозенні шваброю по блискучій підлозі. Такій блискучій, що, здавалось, декоратори цього адміністративного блоку побилися об заклад перенести на мертвий ламінат усю суть і пам’ять людей про Чумацький Шлях. На Вікине здивування, посмішки покотилися ланцюговою реакцією, одна за одною їй всміхалися секретарки, потім скупими тонкими губами привітали її інженери. І всюди тягнувся той самий слід, на кожному обличчі проявлявся ніжний усміх Антоніо. Справді, всюди, навіть на ламінаті з Чумацьким Шляхом, була закодована його хлопчача любов до зірок. І Вікі злякалась. Тепер вона боялася метушні там, за стінами, в лабораторіях. І коли раптом задзвенів її телефон, що мовчав увесь ранок, Вікі здригнулась і все всередині стислося. Вона підняла слухавку, на дроті був якийсь навіжений, який наполягав, що він фізик-теоретик із Нижнього Таґіла і що в нього жахливі, але надзвичайно важливі новини. Іншого разу Вікі би просто сказала, що нікого нема й сьогодні вихідний, або просто могла покласти слухавку. Але вона знала, відчувала своєю внутрішньою пульсацією в глибині черева — це важливо, це надзвичайно важливо.