Вікі неслася по коридору до сесійної зали, тримаючи слухавку в руках, як найкоштовніший кришталь. Вікі не відчувала, Вікі знала, що відбувається щось лихе, дуже лихе. Але вона давно навчилась не прислухатися до себе, до своїх почуттів, страхів та бажань. Тому їй було легко блокувати єдиний потужний, достовірний сигнал тривоги, що розривав її тіло останні двадцять років.
Вікі стикнулася в коридорі з Вітторіо. Сум і безнадія на його обличчі стривожили її, але все ж, забачивши двері до сесійної зали, вона прискорилась. Вікі потягнулась на ходу до ручки, але двері різко прочинилися їй назустріч, і вона влетіла на великій швидкості, чіпляючись за повітря руками, в стривожені обійми Антоніо. На кілька секунд він обійняв, наче ловив когось, а в обійми, замість пустоти, потрапила вона, Мишка Вікі. Антоніо обіймав її, грівся теплом її тіла, роздивлявся її, вперше помітивши за весь час роботи у ВАКу. Антоніо, із заготовками любові для Вітторіо у світлих занепокоєних очах, роздивлявся іржею ластовиння вкриту шкіру Вікі. Він міг майже торкнутися її щоки, якби лиш захотів, і вона б нічого не сказала, вона й так була вдячна за ці одні-єдині обійми. За пару секунд, що тривали цілий напіврозпад вічності, Вікі відігрілась за все своє люте, повне холоду й ненависті життя.
Вікі підняла на нього очі, розуміючи, що більше такої нагоди не випаде. Й Антоніо раптом побачив її. Він, якому все завжди йшло до рук саме і все вдавалося, щасливий настільки, що знав любов не лише людей, яких безмежно любив сам, а й любов Бога, раптом відчув провину за цю крихку незграбну фігуру в його руках і за все, що от-от має статися. І вже нічого не можна було змінити. Серце Антоніо потужно вдарило в груди одним-єдиним іменем — Вітторіо. Він не спромігся ні на що інше, ніж навіщось сказати цій незнайомій жінці: «Вибач», і вибіг стрімголов до коридору. Антоніо вибіг, але там нікого не було, він не знав, він не відчував, куди міг піти Вітторіо.
«Вибач» — цього вже було занадто для Мишки Вікі. Навіть реальні випадкові обійми виглядали надто щедрим подарунком долі. Вікі раптом згадала про телефон у руці й Нижній Таґіл. Щастя її було надто великим і надто коротким, щоб поступитися бодай секундою його тривання.
Вікі, щаслива, вибігла посеред фізиків, і багато хто розцінив появу цієї худої некрасивої жінки з вогненним волоссям та адміністративним радіотелефоном у руках також за щасливий знак. Дехто навіть так хотів у це вірити, що видихнув з полегшенням, адже що ще могла принести ця вісниця божественної волі, окрім полегшення й умиротворення.