Вікі дзвінким голосом заявила, що на дроті фізик-теоретик із Нижнього Таґіла. Більшість у залі замислились сакраментальним питанням «де це?», й тільки величезний бугай-здоровило, кремезний сивоволосий керівник лабораторії «Доведення теорії суперсиметрії» Джон Левлінд прикусив собі губу. Поки всі ґвалтом вирішували, чи взагалі варто зв’язуватися з ким попадя і звідки непопадя, Джон підступив упритул до Вікі й басисто спитав: «Єгорка?» І Вікі все зрозуміла, в очах Джона безпомилково читалося слово КІНЕЦЬ.
Джон приклав слухавку до вуха і сказав гробовим басом, нівелюючи весь ефект від світлої появи янгола Вікі: «Єгорка? Ну здоров, Єгорко…»
Десь рівномірно віддалено і від центру, й від найпаскудніших околиць Києва розлігся лінивим котячим потягуванням спальний район Позняки. Однакові будинки, загнані в депресивну висотність, туляться близенько один до одного на своїй рівновіддаленій орбіті від центру. Всі чотири мільйони київських жителів, плюс біженці, плюс переселенці й нелегали, в єдиному пориві возводять на вершину ієрархії своїх мрій життя в центрі: ходити на роботу пішки, прогулюватися в лінивій богемності по старому місту. На Позняках же переважно поселялись якщо не зовсім тимчасово, то, принаймні, не назавжди. І в такому тягучому незмінному неназавжди проносились в ар’єргард життя цілі покоління — і їхні діти, і діти їхніх дітей. Першим у своєму поколінні в черзі на фешенебельну, хоча б однокімнатну, квартирку в центральному районі був брокер Ігор. Він мав прості мрії, будував нехитрі плани й двоходові схеми відмивання грошей. Він усе ще був сповнений сил та ентузіазму досягти всього того ж, чого бажали й інші чотири мільйони жителів Києва, плюс біженці й переселенці та нелегали, в єдиному пориві. А зараз він стояв посеред власної квартири десь у нетрях спального району Позняки, де кожен фрагмент відтворював більший фрагмент, і, врешті, виражав ціле. По одному будинку можна було виписати історію цілих поколінь мрійників великого міста. От тільки у квартирі Ігоря зараз відбувалися речі, які за жодних обставин ніколи й нізащо не могли навіть припуститися в системі цінностей і планів середньостатистичного брокера на ринку цінних паперів.
Магда кричала й намагалась піймати руками щось дике, що носилося по всій її матці то за годинниковою стрілкою, то проти, вивергаючи нелюдський міжпланетний рик, від якого в Ігоревих вухах уже десять хвилин поспіль розривалися барабанні перетинки. Брокер стояв на колінах посеред своєї квартири й молив, щоб це припинилось, молив, кричав і плакав. Більш того, навпроти нього вищала в агонії налякана Магда, найгарніша дівчина у світі. З вух Ігоря почала струменіти, сичати й текти яскрава гаряча кров. Ігор намагався крізь біль, що розривав ізсередини йому голову, долаючи страх, паніку й аритмію, взяти себе в руки. До нього раз по раз кидалась, як до єдиного джерела порятунку, Магда, в її блакитних мигдалевидних очах пульсував дикий первозданний страх. Вона трималася за живіт, який усе набухав і набухав, не припиняючи несамовито кричати й рухатись у різні боки. Вона кидалась до Ігоря, дряпаючись об нього й гострою культею, і здоровою рукою, що злинала вгору, як скривлене, безконечно печальне крило чайки.
Крізь шуми та ультразвуковий писк до брокера продиралась рятівна глухота, але продиралась вона з несамовитим болем, шматуючи його барабанні перетинки та його мозок. Раптом в Ігоревій голові відбувся вибух. Хлопець почув його глухим ізсередини, той вибух заповнив усі пустоти в його тілі. Останній відгомін огидного скрипучого писку почав віддалятись після глухого удару. Магда більше не кричала, тобто, звісно, кричала, просто Ігор її більше не чув — її тіло билося в конвульсіях, вона кидалася то до Ігоря, то на стіни в пошуках допомоги, била себе по животу, намагаючись виштовхнути з нього те щось, що народилося саме в ній і саме для неї, або, можливо, вона для нього. Та все раптом чітко прорізалося крізь умиротворення, що його принесла глухота в Ігоревій голові. Йому вже не було боляче, він дивився на тендітне голе тіло, що кидалося з боку в бік в епілептичному танці. Її загнані, налякані очі, услід за заслиненим у різкому й швидкому артикулюванні крику й плачу ротом, благали про допомогу. Бідна дитина — раптом знов почув усередині своєї внутрішньої порожнечі Ігор — тільки з’явилась на світ і вже вмирати, без усвідомлення, не розуміючи, не знаючи ані за що, ані для кого. Голос промовляв усередині грудної клітини м’якими сонячними спектрами, теплими, як серпневий день, і такими ж останніми. Ігор чітко відчув, що в ньому є інший, якесь чужорідне єство, не він, але хто? Ігореві стало страшно, він, виявляється, ділив своє тіло, свій бастіон із чимось, що могло тільки чхнути й Ігоря б не стало на всі віки та всі простори. Від сусідства з чимось настільки великим і незрозумілим йому ставало не по собі все більше й більше, та разом із тим як голос у грудях лунав усе впевненіше, його власний голос затихав. Затихав і згортався, як кров, що витекла майже вся на килим на підлозі, у вітальні. Поки не скрутився у вирву повного ніщо, яке не можна ні осягнути, ні відчути, Ігор встиг подумати останню думку, передаючи привіт своїм дитячим республіканським олімпіадам з математики: «Цікаво, а чи можна його вирахувати?»