Черга Єгорки до таксофона на «подзвонить» підходила. Бабусі, закутані в шуби білячі й варєжки шерстяні, косились на мужика в шапці-вушанці, без штанів, у валянках, що той пританцьовував на незвичному для цієї пори року морозі. Косились вони якось не по-злому, якось ніби прощали його — «бухає багато», «а жизнь така собача, шо без водкі нє проживьош», — вихоплював то більше лівим, то більш правим вухом різні судження бабусь Єгорка.
Зараз головне було — додзвонитись на адронний колайдер, до Женеви. Навіщо? Можливо, щоб не лишатися наодинці, божевільним у своїй самотності фізиком-теоретиком у Богом забутому Нижньому Таґілі. Здавалося, швидше було б додзвонитись кудись до Москви чи Києва. Та все ж легше, ніж пробитись крізь подвійний турнікет російсько-української блокади, було додзвонитись до Женеви, там його хоч кілька секунд, та вислухають. Та й варіант дзвонити в Кремль чи ще кудись у Росії він не розглядав, легше було скомпресувати єдинорога й заслати його до четвертого виміру, а потім повернути назад і «раскалдавать», ніж додзвонитися до Кремля. Ну ще фаєрболи, в принципі, теж — зігрівав себе, можливо, останніми дуростями в житті Єгорка. Він ніколи не був таким, як треба, завжди смішна дитина. Він розкладав пояснення фізики елементарних частинок або квантової механіки чи улюбленої його теорії струн на прикладах із компресіями єдинорогів, рятуванням котів Шрьодінґера, зниканням морозива та на інших недолугих, на перший погляд, речах. Та все це він міг пояснити на таких неоковирних прикладах не тільки студентам-фізикам, а й дітям із дитячого садка.
У вільний час Єгорка приходив до дитячого садка № 5 на ранкову перерву, коли діти надутими куртками-кулями, як кольорові космонавти, викочувались на подвір’я, загороджене масивною зіржавілою огорожею, наче зубатим заборолом концтабору. Спершу виховательки, налякані всім і всіма, гнали геть пришелепкуватого бомжа, схожого чи то на звичного Ваньку-алкоголіка, широко представленого в цих широтах, чи то на Ван Гога. Лишень після того, як директор дитячого садка, закинута до Нижнього Таґіла з Москви в ідеологічне вигнання, признала в Єгорці відомого на весь світ фізика-теоретика, йому дозволили проводити з дітьми стільки часу, скільки йому заманеться.
Єгорка любив дітей, а вони любили Єгорку. Він розповідав їм про стандартну модель світобудови, про великий вибух і про те, що особисто він, Єгорка, вважає, що то вафля, їхній вибух, та й реліктове випромінювання — все од лукавого. Дітки питали: «Чому?», не до кінця, щоправда, розуміючи навіть, що таке вибух, а не те, що вибух Всесвіту. Єгорка казав, що ніхто на світі не знає і навіть не припускає — що ж було до вибуху — і коли хтось не знає і навіть не уявляє, що відбувається, то кажуть, що то Бог. І тоді Єгорка питав у діток, чи вірять вони в Бога, і всі вони в Бога вірили, Богу молились і кожен день розказували про свої хороші справи дяді Бозі. Фізик дивився на цих дітей і не розумів, куди воно потім усе дівається, коли ці пузаті космонавти припиняють не те що розказувати дяді Бозі про хороші справи, а навіть припускати можливість існування в природі речей цих самих хороших справ — через рік, через два, через десять? Чому, виходячи за ці концтаборові оцинковані ворота, всі ці космонавти раптом припиняли бути людьми? Чи, навпаки, ставали людьми? Може, десь їм усім спеціально вимикають якесь людяне поле? Тоді б Єгорка зрозумів, тоді б у нього склався цей пазл у голові — як із кольорових усміхнених космонавтів виростають сірі, чорні, злі й ображені…
«Куди ви, космонавти?» — полюбляв кричати їм свої позивні Єгорка, коли підходив до дітей. А дітей він привчив відповідати: «На Марс, строіть утопію!» І от іде Єгорка-фізик-бомж бородатий із прозорими вогкими очима й кричить за залізні ґрати дітям: «Куди ви, космонавти?» А вони йому писклявим хором відповідають: «На Марс, строіть утопію!»
І дивився щороку Єгорка на дітей, що випускались із того дитячого садка № 5, і здавались вони йому строкатим, красивим, але таким печальним клином журавлів, що навіки прощався з раєм.
Тож Єгорці й не звикати, що всі його в шию женуть. Що, тій бабусі в черзі до таксофона треба воно знати, що він фізик-теоретик? Нащо воно їй треба? Не треба лякати бабусю, хай він буде алкоголіком, бо інакше ж вона страждатиме й мучитиметься — розрив шаблону в такому віці загрожує інсультом. Алкоголіків скрізь жаліють. Навіть іноді діти, що вже повиростали з отих його утопічних колонізаторів Марсу, приносили йому під дім анонімно, інкогніто пляшки з водкою на знак вдячності за великий вибух, за єдинорогів та за дядю Бозю. Дітям батьки потім таки пояснювали, що дядя Єгорка — алкоголік і божевільний, і що на Марс із Нижнього Таґіла ніхто не полетить, не добереться й не дістанеться. Тільки те й лишалося здутим космонавтам у гіркоті посивілих буднів усвідомлювати, що насправді дядя Єгорка — алкаш та останній дурень і нема ніякого космосу. Коли ж ці діти ововчувались, дичавіли, ставали негармонійними, кривими й поламаними, у своїх найтепліших, найприхованіших снах вони берегли Єгорку, який жив на Марсі зовсім сам і кричав їм звідти: «Куди-и-и-и? Куди-и-и ви, космона-а-а-а-а-вти?» А вони замість відповіді приносили йому водку, раз він алкоголік і божевільний. Підбігали, тарабанили в двері, кидали пляшки й тікали.