Єгорка нарешті доривається до таксофона. Кидає монет, так щоб вистачило аж до Старого Едо крізь кротову нору додзвонитись. А бабусі скупчились біля прозорих стін таксофона й свердлять Єгорку свинячими очима-намистинками, мовляв, так ти ще й, паскуда, говорити будеш? Та ще й на всі ті монетки?
Єгорка каже винувато гуртку бабусь: «Драсті» й зачиняє дверцята таксофонної будки. І тут завдання на мільйон — майже, як пояснити теорію струн бабусиному оточенню — пояснити тьоті-телефоністці, що треба набрати Женеву. Єгорка розуміє, що можуть і послати. Взагалі-то не можуть, але в цих широтах усе можуть. Агент ти якийсь, шпійон? Нащо тобі в Женеву? Сиди в Нижньому Таґілі, рахуй журавлів. Але все проходить достатньо злагоджено, тепер Єгорці треба тільки чекати, і Єгорка довго-довго випробовує терпіння бабусь знадвору. Вони вже обліпили прозору таксофонну будочку й бурмочуть Єгорці всілякі пакості в подертий, розписаний матюками металопластик. А Єгорка стоїть і сумно-сумно на тих бабусь дивиться.
Тут до телефону в Женеві підходить Джон. Їхній діалог, на зло бабусям, відбувається англійською.
Джон вітається зі старим другом Єгоркою, у якого Джон іноді дозволяв собі навіть списувати матаналіз і теорію ймовірності. Про це зараз мова, звісно, не йде. І Джон, і Єгорка розуміють, дуже чітко розуміють, що навіть не хвилини, а вже секунди того світу, який ми знаєм, пораховані.
— Привіт, Джоне, привіт.
— Єгорка? Здоров, Єгорко.
— Ти вже знаєш, чому я дзвоню? Ви мали б, принаймні, сьогодні засікти це там, у себе, на колайдері.
— Так, Єгорко, ми саме зараз перебуваємо на другій стадії прийняття проблеми.
— Заперечуєте?
— Ха-ха, що ж тут заперечувати?! Активно не віримо. Ти ж знаєш, там, де у фізиці лишається пустота, її заповнює Бог. Може, ми не праві, Єгорко? Може, ми вигнали Бога з наших трьох вимірів? Може, такого робити не можна?
— Ти справді думаєш, що Бог такий дріб’язковий?
— Не знаю, Єгорко… Я хотів у тебе спитати: «Ми могли це зупинити»?
— За моїми підрахунками, ми мали б помітити зміни в стані речовини та антиречовини ще два місяці тому, особливо ж на вашій супермашині… А зупинити…
— Я так і думав. Скажи, ти ж насправді подзвонив зі мною попрощатись, правда, мій друже? Мені так хочеться зараз у трубку тобі говорити й говорити це слово — друг. Хороший чувак був Максвел…
— Так, непоганий. Ну, власне, знаєш, я… А, Бог із ним.
— А коли все скінчиться?
Бабусі взяли в туге кільце будку таксофона, як перше коло льодових уламків Сатурна, й потихеньку почали її розгойдувати, наче зграйка тотемних духів. Єгорка дивиться на годинник, металопластик у таксофоні починає вібрувати, й бабусі тут ні до чого. Вони посилають і посилають Єгорці свої злісні флюїди, а Єгорка дивиться на них так печально — якось зовсім недобре вийшло кінець світу стрічати в колі старих «злих кашолок». Єгорка сумно й без тіні сумління дивиться на них, дивиться й монетки в таксофон докидує, наче кіт шкодить.
Звісно, Єгорка хотів би, щоб навколо нього були його кольорові космонавти, щоб він останній раз їм прокричав...
— Джоне, ну, в принципі, зараз... Ти повисиш зі мною ще трошки на дроті?
— Так, звісно, Єгорко, ми тут, вважай, усім колайдером із тобою висимо на дроті, шкода, що ти так і не погодився у нас працювати. А скажи хоч зараз, чому?
— Якщо чесно, я думав, що місце людини там, де вона народилась і виросла, вона там найбільшу користь може принести. До того ж я дітям про основи світобудови розповісти хотів, щоб, може, їх це зробило хоч на крапельку щасливішими.
— Зробило?
— Джоне, та яке нахуй зробило, вони мені водку під двері прино...
Від смерті до смерті, затиснута в короткому проміжку життя, наша любов задихається, б’ється об лід, кричить-волає: «Я жива!» Чуєш, я ще тут, я завжди тут, до останнього видиху в три короткі дороги амфетаміну, в три короткі вдихи вічної моторики від заходу до сходу, в три короткі миті, що в них загубилось бідне моє серце. Я би попросив тебе не зникати, не зникати, якщо не зараз, то хоча б ніколи, бути вічним, довгим, далеким, як небесна сфера, як беземоційні кільця льоду Сатурна навколо розпеченого ядра моєї душі. Треба бачити тебе, треба завжди бачити тебе на горизонті, там, де сходить одне світило й сідає інше, там, у фіолетовому пилі космічних хмар, треба бачити тебе, відчувати, як грієш ти своїм незрілим почуттям, як не вмієш сказати мені: «Привіт, мені погано», треба знати, що ти там, якщо поряд на простирадлах тільки зім’ятий слід від твого літа й твого поту. Треба конче розуміти, що від Сатурна до Антареса — я твоя єдина зірка смерті. А якщо ні, якщо все вже пил і трава, то не треба ані сонця, ані світу, ані планет, ані галактик. Хай жодна частина цього світу не з’єднається з іншою, як не єднаємося ми, хай ослабнуть усі магнітні поля, хай не притягує жодна гравітація жодного тіла в розжарені обійми безрозмірних сонць, хай не виросте твердь, не поросте вона ні травою, ні водою, ні квітами, якщо в усьому Всесвіті не знайдеться жодної землі, жодного найзледенілішого астероїда, де ми могли би просто й тихо, без настирних свідків і свідків Єгови, без слів і всього, що було перед першим з ряду простих чисел, без Бога і всіх його втілень, просто посидіти, тримаючись за руки та вдивляючись у теплий захід сонця, що спопеляє наші, не прикриті атмосферою тіла.