Революція. Алжир
Альо... альо... це швидка? Альо... поговоріть зі мною, швидка, все одно ніхто не дзвонитиме вам, всі пішли на війну. Ви бачили дітей, які йшли в касках і з ніжками від стільців? Ви бачили прокислих старих і рахітних інвалідів, що залазили в танки та йшли займати трони в Останій Цитаделі Зла? Альо... швидка, не кладіть трубку, в мене є коньяк, у мене є трохи трави, хочете, надимлю вам у трубку?
Але нікого нема на дроті, швидка давно вже патрулює вулиці і їздить на солярці, купленій за свій кошт, і все заради людей та в ім’я людей. Водій без розбору кидає в машину грітися бомжів, обмерзлих протестувальників, представників опозиції й забитих ніжками від стільців військових. Усі вони в тісній кабіні вдихають запахи тяжкого етилового перегару. Бомж, звиклий спати, де покладуть, радий теплому гурчанню двигуна, прихропує почорнілим ротом — носові пазухи забиті гноєм та кишать дрібними червами, чорні фурункули пустили коріння по всьому його набряклому носу. Представник опозиції, дитя з ніжкою від стільця й побитий беркутівець переглядаються — їм не комфортно з бомжем разом, але їм тепло, ситуація не змушує розмовляти, вони просто їдуть в одній машині на всі «червоні» по бісному Києву.
До мене в двері дзвонять. Я не відчиняю двері свого дому нікому, ніхто не знає, де я живу, я сама плутаю дороги й добираюся щораз іншими шляхами. Я ніколи не піднімаю трубку домашнього телефону, адже нікому не давала цього номера. Це питання безпеки — коли в країні таке твориться, то хто може прийти до тебе об одинадцятій вечора? Я не відчиняю, я прокрадаюсь. Бо хто може знати мене, окрім моїх психолога й адвоката? Я їм плачу, щоб тільки вони знали, де я живу і чого б воліла після смерті, де б я хотіла, щоб мене поховали, спалили чи закопали — тільки вони, тільки їм. Тому нічого дивного, що я підходжу до дверей з підсвічником. У ньому три свічки намертво вкипіли в підставки, на додачу ще й наколоті на підсвічниковий шампур. Це свічки зі святих земель — з Єрусалима, Афону й Алжиру.
Чому Алжиру? Бо там було багато крові. Вся земля просякла кров’ю — весь пісок, який переносять з місця на місце африканські безжальні вітри: і кров, і накази диктаторів, і відрізані кінцівки карликових генералів, вони гнояться, розкладаються, вони стають частиною піску. Чиїсь геніталії стали пустелею, чиясь любов зародилась і вмерла в сухотних грудях.
Він кашляв у подоли її паланкіна, випаленими пристрастю й туберкульозною паличкою очима благав обійняти його, він хотів, щоб піски накрили їхні сплетені в смертельних обіймах тіла й рознесли на білий пил їхні кістки. Раз і назавжди, поки смерть не розлучить. І навіть смерть, і навіть смерть… — шепотіли в грудях чорні піони.
Дивлюся — в риб’ячому оці за дверима стоять двоє в уніформі швидкої. За ними ще якийся кагал. Я ніколи не відчиняю двері, але зараз відчинила. «Чого вам?» У мене на обличчі негостинність, у руках підсвічник, в очах чотириста тисяч сонць — хто би зайшов до такої? А вони раз — і вже посеред зали лежить-похропує бомж, за яким несміливо в’ється перегар, вже стоять представники опозиції, діти з ніжками від стільця й правоохоронець неправоохоронних органів у чорному. А лікарі записують мій номер телефону, мою реєстрацію, мою серію паспорта й кажуть, що на час воєнно-парадних дій, поки люди танцюють і співають під залпи градів, ці четверо поживуть у мене. Це так правильно, так добре й сердечно чинити.